Білоруські добровольці в Україні втілюють рідкісне поєднання особистої трагедії та колективної надії: люди, загартовані репресіями 2020 року, обрали не еміграцію в тишу, а фронт, де захист української землі став прямим продовженням боротьби за власну свободу. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії сотні білорусів влилися в українські підрозділи, утворивши найпомітніший із них — Полк Кастуся Калиновського, назва якого відсилає до вождя повстання 1863 року проти Російської імперії. Загальна кількість тих, хто з 2014 року пройшов через лави проукраїнських формувань, перевищує тисячу осіб, а активних бійців в основних білоруських групах на 2025–2026 роки оцінюють у кілька сотень; при цьому через Полк Калиновського з моменту його створення пройшло понад тисячу воїнів. Їхня історія — це не лише битви під Києвом, Сєвєродонецьком чи на Запорізькому напрямку, а й складна тканина ідентичності, де білоруська біло-червоно-біла символіка переплітається з українським тризубом, а гасло «Визволення Білорусі через визволення України» звучить як маніфест спільного майбутнього.
Мотивації цих людей різноманітні й глибоко людські: хтось тікав від політичного ув’язнення й побачив в Україні шанс не просто вижити, а повернути гідність; інші, цивільні спеціалісти — програмісти, спортсмени, вчителі, — залишили налагоджене життя, бо спільний ворог у Кремлі й Мінську загрожував усьому, що вони цінували. Ціна висока: за незалежними оцінками, кількість полеглих білорусів наближається до ста, родини тих, хто залишився в Білорусі, зазнають тиску, а самі добровольці стикаються з юридичними й побутовими викликами навіть у дружній країні. Водночас саме тут, на українській землі, формується нова білоруська діаспора — з реабілітаційними центрами, мовними школами, фондами підтримки родин полеглих і культурними просторами, які зберігають живий зв’язок із батьківщиною.
Полк Кастуся Калиновського та паралельні формування продовжують діяти в 2026 році: знімають фронтові щоденники, отримують нагороди за відеороботи, взаємодіють із демократичними силами та відкрито заявляють про свою місію — послабити путінський режим через перемогу України, щоб відкрити шлях до змін у Білорусі. Ця історія вчить, що добровольство тут — не романтика, а важка щоденна праця, де кожне врятоване життя чи утримана позиція стає цеглинкою в фундаменті майбутнього, яке ще доведеться побудувати.
Джерела опору: від повстання Калиновського до майданів 2020 року
Ім’я Кастуся Калиновського — не випадковий вибір для назви полку. У 1863 році цей поет, публіцист і організатор Січневого повстання проти Російської імперії підняв білоруських і литовських селян під гаслами національного відродження та соціальної справедливості. Його стратили у Вільні, але ідеї вижили в народній пам’яті як символ опору імперському гніту. Білоруські добровольці в Україні свідомо підхоплюють цю нитку: для них боротьба проти сучасної російської агресії — пряме продовження тієї самої лінії.
Перші білоруси з’явилися на українській землі ще в 2014 році, коли почався конфлікт на Донбасі. Невелика група «Погоня» та тактична група «Білорусь» влилися в добровольчі батальйони, брали участь у боях під Іловайськом і Пісками. Багато з цих ветеранів пізніше стали ядром нових формувань. Після подій 2020 року, коли мирні протести проти фальсифікацій виборів жорстоко придушили, тисячі активістів, журналістів і звичайних громадян опинилися під загрозою арештів. Частина виїхала в Україну — не лише рятуючись, а й шукаючи спосіб відповісти на насильство. Саме ці люди, які пережили мінські майдани, ОМОН і тюрми, першими відгукнулися на заклик захищати Київ у лютому 2022-го.
Перехід від протестного досвіду до військового виявився природним для багатьох: навички самоорганізації, взаємодопомоги та інформаційної війни, відточені в 2020-му, знадобилися в окопах. Білоруські добровольці в Україні часто підкреслюють: вони воюють не за чужу землю, а проти спільного ворога, який десятиліттями душив і їхню батьківщину, і сусідню.
Народження та еволюція Полку Кастуся Калиновського
9 березня 2022 року офіційно оголосили про створення батальйону імені Кастуся Калиновського. До нього увійшли ветерани 2014–2015 років, активісти молодіжних рухів на кшталт «Зубра» та «Молодого фронту», а також звичайні білоруси, які нещодавно залишили країну. Уже 21 травня того ж року підрозділ виріс до полку з кількома батальйонами — «Литвин», «Волат», пізніше «Касцюшка». Структура включала піхотні роти, розвідувальні групи, мінометні батареї, інженерно-саперні підрозділи, медичну службу та тактичні загони з безпілотниками й FPV-дронами.
Полк інтегрувався в українські сили оборони, отримував техніку — від трофейних танків до сучасних засобів зв’язку. Бійці воювали за Київ, в Ірпені та Бучі, де зазнали перших важких втрат. Далі — важкі бої на сході: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, де особливо відзначився батальйон «Волат». Пізніше полк брав участь у контрнаступі 2023 року, зокрема в звільненні Кліщіївки. До 2025–2026 років основні дії перемістилися на Запорізький напрямок: там виходили фронтові відео-щоденники, що фіксували роботу з дронами, мінометами та евакуацію поранених.
Командування змінювалося: спочатку Денис Прохоров, потім Павло Шурмей, який залишив пост у 2025–2026 роках; зараз діє колегіальна модель — рада командирів. За словами колишнього керівника, за чисельністю підрозділ уже не завжди відповідає статусу полку, однак офіційний сайт підкреслює постійне зростання бойового ядра та відкритий набір спеціалістів — парамедиків, автомеханіків. Екіпірування видається повністю, а вступ відбувається через телеграм-бота з перевіркою.
Мотивації та людські історії: чому вони обирають цей шлях
Мотивації білоруських добровольців в Україні рідко зводяться до однієї фрази. Для одних це продовження протесту 2020 року: «Ніколи не буде вільної України без вільної Білорусі, а вільної Білорусі — без вільної України», — говорив у 2026 році боєць полку Ольгерд. Інші вбачають практичний сенс: бойовий досвід, отриманий тут, може знадобитися в майбутньому, коли настане час повертати свободу рідній країні. Треті просто не могли залишатися осторонь, коли Росія, яка підтримує Лукашенка, напала на сусідів.
Історії вражають різноманітністю. Колишній олімпійський гребець Павло Шурмей залишив спортивну кар’єру та комфорт, щоб очолити полк. Програмісти з мінських IT-компаній кидали високооплачувані проєкти й їхали в окопи. Екс-політв’язні, ледь вийшовши з тюрем, збирали речі й прямували на фронт. Є й ті, хто ніколи не служив в армії — «відкосив» від білоруської служби, але в Україні пройшов повний курс підготовки й тепер командує групами дронів чи евакуює поранених. Жінки також у строю: бойові медики, зв’язківниці, а іноді й бійці штурмових підрозділів.
Ціна цих рішень висока. Родини в Білорусі часто втрачають роботу, зазнають обшуків і тиску. Самі добровольці знають: повернення на батьківщину загрожує тривалими термінами або гіршим. Українська влада в 2026 році ухвалила закон, що дає іноземним добровольцям медичні та соціальні гарантії, тимчасовий вид на проживання на час контракту та півроку після. Це важливий крок, але проблеми з реабілітацією, валютними операціями, психологічною допомогою та підтримкою родин полеглих залишаються гострими. Фонди на кшталт BYSOL і «Вільна Білорусь» допомагають десяткам родин, збирають кошти на лікування та адаптацію.
Не лише зброя: гуманітарні та культурні добровольці
Білоруські добровольці в Україні — це не тільки бійці. Паралельно діє ціла екосистема підтримки. Благодійні фонди збирають і передають медикаменти, екіпірування, допомагають біженцям з окупованих територій. У 2024 році у Львові відкрився центр «Вільна Білорусь» з музеєм «Вільна Білорусь з Україною в серці» та недільною школою білоруської мови — місце, де зберігається культура й зустрічаються ветерани, волонтери та просто люди, які шукають свою спільноту.
Реабілітаційний центр «Ланка» під Києвом приймає бійців на відновлення. Литовська організація «Литвини» в 2025 році отримала грант на курси водіння, лікування та адаптацію ветеранів. Волонтери-логісти, перекладачі, координатори зборів — усі вони також частина цієї великої картини. Їхня робота менш помітна, але без неї фронт тримався б гірше. У травні 2026 року Світлана Тихановська під час візиту до Києва вручала медалі не лише бійцям, а й тим, хто допомагає фронту в тилу: активістам, поетам, громадським діячам.
Виклики, нагороди та погляд у 2026–2027 роки
Білоруська влада відповіла на існування полку жорстко: у 2024 році його визнали терористичною організацією, у 2025–2026 роках кілька керівників і бійців заочно отримали тривалі терміни та великі штрафи. Родини бійців у Білорусі продовжують жити під прицілом. Водночас українська сторона та демократичні сили Білорусі відзначають заслуги добровольців орденами, медалями «За бойові заслуги», посмертно — званням Героя України.
У 2026 році полк залишається активним: фронтові відео із Запорізького напрямку перемагають на міжнародних конкурсах, триває набір нових спеціалістів, взаємодія з іншими білоруськими ініціативами. Колишній командир визнає, що за чисельністю це вже не класичний полк, але боєздатність і дух зберігаються. Багато ветеранів говорять про необхідність системної підтримки: не лише на війні, а й після неї — з житлом, роботою, лікуванням.
Майбутнє бачиться їм так: перемога України послабить обидва авторитарні режими, відкриє вікно можливостей для Білорусі. Дехто вже думає про те, як бойовий досвід і зв’язки, набуті тут, допоможуть у мирному будівництві нової країни. Білоруські добровольці в Україні доводять: народ, який не зламався в 2020-му, не зламається й зараз. Їхня історія ще не завершена — вона триває в кожному новому дні на позиції, в кожній зібраній коробці допомоги та в кожній надії на те, що одного дня біло-червоно-білий прапор майорітиме над вільним Мінськом так само впевнено, як сьогодні він майорить поруч з українським на передовій.
