Юрій Олефіренко — спецназівець, чиє життя стало взірцем мужності

Юрій Борисович Олефіренко пройшов шлях від сільського хлопця з Кіровоградської області до капітана першого рангу та командира елітного 73-го морського центру спеціального призначення Військово-морських сил України. Його чотирирічна служба в Афганістані, участь у місіях НАТО та добровільне повернення до лав у 2014 році сформували образ людини, для якої обов’язок завжди стояв вище особистого комфорту.

У січні 2015 року під Маріуполем він закрив своїм тілом трьох співслужбовців від розриву мінометної міни, рятуючи їхні життя ціною власного. Цей вчинок став квінтесенцією його характеру — завжди попереду, завжди захищаючи своїх.

Ім’я Юрія Олефіренка носить середній десантний корабель проєкту 773, який до серйозних пошкоджень у 2023 році продовжував виконувати завдання, символізуючи спадкоємність поколінь військових моряків і спецназівців.

Ранні роки та становлення характеру

Юрій Олефіренко народився 27 квітня 1965 року в селі Криничувате Бобринецького району Кіровоградської області. У 1974 році родина переїхала до міста Бобринець, де він закінчив середню школу в 1983 році. Уже в юності проявлялися риси, які згодом визначили його шлях: дисципліна, прагнення до точних дій і вміння брати відповідальність.

У травні 1983 року його призвали на строкову службу. Шлях розпочався в розвідувальних підрозділах 9-ї окремої бригади спеціального призначення Київського військового округу. Тут, у кіровоградських частинах, молодий боєць опанував ази розвідки, снайперської справи та тактики малих груп. До серпня 1984 року він уже був готовий до справжнього випробування — відправки до Афганістану.

Афганська школа: чотири роки в горах і Кабулі

З вересня 1984 по серпень 1988 року Юрій Олефіренко перебував у складі Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Спочатку — розвідник-снайпер 668-го окремого загону спецпризначення в Баграмі. Згодом — начальник речової майстерні окремої роти спеціального призначення в Кабулі.

Афганістан став для нього не просто війною, а справжньою академією виживання та людського розуміння. Чотири роки серед гір, засідок і складних культурних реалій навчили його швидко читати обстановку, діяти в умовах невизначеності та знаходити спільну мову навіть із місцевим населенням. Саме тут він досконало опанував фарсі — навичка, яка згодом знадобилася в зовсім іншій місії.

За бойові дії в Афганістані його нагородили орденом Червоної Зірки та кількома медалями. Але головне — він повернувся іншою людиною: загартованою, але такою, що зберегла здатність до емпатії та стратегічного мислення.

Служба в незалежній Україні та місія НАТО

Після закінчення Рязанського вищого повітряно-десантного командного училища в 1992 році Олефіренко продовжив службу вже в Збройних силах України. Довгі роки він присвятив частинам в Очакові та Кіровограді. У 2007–2009 роках знову опинився в Афганістані — тепер у складі литовського контингенту НАТО.

Як командир української розвідувальної групи та головний перекладач місії він не лише виконував бойові завдання, а й брав участь у гуманітарних ініціативах. Разом із майором Петром Малеєвим працював над проєктом будівництва мечеті в Чагчарані. Цей жест поваги до місцевої культури говорив про нього більше, ніж будь-які нагороди: людина, яка пройшла дві афганські кампанії, вміла бачити за ворогом — людину.

У 2010 році, після 17 років служби в кіровоградській частині, він вийшов на пенсію за віком і оселився в Кіровограді з родиною — дружиною Оленою та доньками Ольгою й Олесею. Здавалося, активна фаза життя позаду.

2014 рік: повернення з пенсії в саме пекло

Коли в лютому 2014 року почалися події, що змінили країну, Юрій Олефіренко не вагався. У червні його призвали за частковою мобілізацією. Він очолив 42-й батальйон територіальної оборони оперативного командування «Південь». Уже за кілька місяців, у серпні-вересні 2014 року, його призначили командиром 73-го морського центру спеціального призначення в Очакові — одного з найзакритіших і найпрофесійніших підрозділів українського флоту.

73-й центр — це український аналог морських котиків: розвідка, диверсійно-розвідувальні операції, робота в тилу противника, взаємодія з флотом. Олефіренко прийняв частину в складний момент і за короткий час зміг згуртувати особовий склад, передати досвід афганських і натовських операцій молодим бійцям. Його стиль керівництва поєднував жорстку вимогливість із турботою про людей — саме тому співслужбовці називали його «спецназівець №1».

Останній бій: подвиг під Маріуполем

15 січня 2015 року розвідгрупа під його керівництвом здійснювала коригування артилерійського вогню з використанням безпілотника на спостережному пункті 93-ї окремої механізованої бригади в районі сіл Гранітне та Миколаївка Волноваського району. Олефіренко особисто виявив позиції мінометної батареї противника в районі Павлополя. Артилерія ЗСУ придушила ціль.

Наступного дня, 16 січня, противник накрив спостережний пункт мінометним вогнем. Коли одна з мін розірвалася всього за кілька метрів, Юрій Борисович закрив своїм тілом трьох військовослужбовців, прийнявши на себе основний удар уламків. Він врятував життя товаришів, але отримав тяжке поранення і помер дорогою до шпиталю. Йому було 49 років.

Цей вчинок — не просто героїзм, а логічне завершення життя людини, яка завжди ставила захист своїх вище власної безпеки. 19 січня 2015 року його поховали на Алеї Слави Ровенського кладовища в Кіровограді (нині Кропивницький).

Нагороди та посмертне визнання

За життя Юрій Олефіренко був удостоєний ордена Червоної Зірки, медалей «За відвагу», «Захиснику Вітчизни», «За миротворчу діяльність», пам’ятного знака НАТО ISAF та багатьох інших. Посмертно — ордена Богдана Хмельницького III ступеня (9 квітня 2015 року). У 2017 році йому присвоїли звання «Народний герой України».

На його честь перейменували вулицю в Кропивницькому, відкрили меморіальну дошку на будівлі школи № 4 у Бобринці (грудень 2016), створили Алею пам’яті в 73-му морському центрі спеціального призначення (2017). У Кропивницькому щороку проводять футбольний турнір серед юнаків, присвячений його пам’яті.

Корабель «Юрій Олефіренко»: плавучий пам’ятник герою

2 липня 2016 року указом Президента України середній десантний корабель проєкту 773 (колишній «Кіровоград», до того СДК-137) отримав ім’я Юрія Олефіренка. Корабель, побудований у Гданську в 1970–1971 роках, пройшов довгу службу в радянському, а потім українському флоті.

Технічні характеристики десантного корабля «Юрій Олефіренко»

У 2022–2023 роках корабель активно застосовувався в бойових діях, завдаючи ударів по позиціях противника з 140-мм реактивних установок. У травні 2023 року внаслідок ударів він отримав серйозні пошкодження та був відбуксирований до порту Одеси. За даними російської сторони, корабель було знищено; українські джерела та актуальні описи характеризують стан як тяжке пошкодження. Незалежно від остаточної оцінки, «Юрій Олефіренко» до останнього залишався символом — кораблем, названим на честь людини, яка сама завжди йшла вперед.

Що залишається після таких людей

Історія Юрія Олефіренка — це не лише біографія військового. Це історія людини, яка чотири рази проходила Афганістан (двічі як боєць, двічі як офіцер і перекладач), вміла говорити мовою противника, будувала мечеті та прикривав співслужбовців своїм тілом. Його повернення з пенсії в 49 років у найтяжчий час показує: справжня відданість не має терміну придатності.

Сьогодні його ім’я живе в назвах вулиць, меморіальних дошках, турнірах і на борту корабля. Для молодих офіцерів і бійців спецназу він залишається еталоном — не тому, що був ідеальним, а тому, що в вирішальний момент завжди обирав найважче й найправильніше.

Пам’ять про таких людей не стирається часом. Вона продовжує працювати — як орієнтир, як докір і як джерело сили для тих, хто сьогодні захищає ту саму землю.