Правий сектор виник наприкінці листопада 2013 року як неформальна коаліція кількох українських націоналістичних організацій, які об’єдналися на хвилі протестів проти відмови Віктора Януковича від угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Рух швидко став помітною силою у вуличних зіткненнях, особливо в січні 2014 року на вулиці Грушевського, де його активісти взяли на себе координацію радикального опору правоохоронцям. З часом він перетворився на політичну партію та озброєне формування, яке відіграло помітну роль у подіях Євромайдану та подальшій збройній боротьбі за територіальну цілісність України.
Ідеологічно Правий сектор спирається на традиції революційного націоналізму, натхненного Степаном Бандерою та спадщиною ОУН-УПА, з наголосом на створенні соборної незалежної української держави, духовне відродження нації та протистояння будь-яким формам імперіалізму. Організація офіційно відкидає расизм та антисемітизм, підкреслюючи етнокультурну ідентичність і консервативні цінності, хоча окремі інциденти та заяви учасників спричиняли гострі дискусії. У 2022–2024 роках військове крило руху інтегрувалося до складу Збройних сил України, а в 2025 році в Росії його визнали терористичною організацією — крок, який лише посилив поляризацію сприйняття поза межами України.
Сьогодні Правий сектор зберігає вплив як громадський рух і символ певного типу патріотизму, хоча його політична роль залишається маргінальною, а військові структури зазнали реорганізації. Рух ілюструє складний шлях українського націоналізму: від вуличного радикалізму до участі в державній обороні та постійних спроб зберегти власну ідентичність всередині регулярної армії.
Народження на барикадах Євромайдану
У листопаді 2013 року Київ заполонили тисячі людей, обурених рішенням влади призупинити підписання угоди про асоціацію з ЄС. Серед строкатої юрби протестувальників виокремилася група, яка не обмежувалася мирними маршами. 28 листопада активісти «Тризуба» імені Степана Бандери, УНА-УНСО, «Патріотів України» та кількох інших націоналістичних структур оголосили про створення коаліції. Назва «Правий сектор» відображала їхнє самоусвідомлення як «правильного», рішучого крила протесту, готового до прямих дій.
Вже 1 грудня учасники коаліції брали участь у штурмі адміністративних будівель на Банковій. Але справжнім переломним моментом стали події 19 січня 2014 року на вулиці Грушевського. Активісти Правого сектора відкрито закликали приносити пляшки для коктейлів Молотова, використовували димові шашки, фаєри та підручні засоби проти екіпірованих бійців «Беркута». Вони взяли на себе відповідальність за захист мітингувальників і фактично стали найбільш організованою бойовою силою на барикадах. Дмитро Ярош, тодішній лідер «Тризуба» та неформальний координатор коаліції, пізніше зустрічався з Януковичем, але відкинув компромісні пропозиції.
Коаліція залишалася пухкою: рішення ухвалювали на місці, через соціальні мережі та мобільний зв’язок. До неї входили футбольні ультрас, козацькі формування із Закарпаття («Карпатська Січ»), молодіжні групи. Багато активістів були російськомовними, що спростовувало спрощені ярлики. До лютого 2014 року Правий сектор уже сприймався як одна з ключових сил, що прискорили падіння режиму. Після втечі Януковича рух не розчинився, а почав інституціоналізуватися.
Ідеологія: революційний націоналізм та його корені
В основі світогляду Правого сектора лежить не абстрактний екстремізм, а конкретна філософія національного виживання. Рух проголошує ідеал «української соборної незалежної держави», де нація розуміється як духовно-культурна спільність, а не лише етнічна. Головний орієнтир — спадщина Степана Бандери та Організації українських націоналістів. Бандера для них — символ безкомпромісної боротьби за незалежність, навіть якщо ця боротьба в 1940-х роках включала складні та трагічні епізоди, зокрема співпрацю з нацистською Німеччиною на ранньому етапі та конфлікти з польським і єврейським населенням.
Організація підкреслює антиімперіалістичний характер своєї позиції: вона виступає проти «московського імперіалізму» і водночас скептично ставиться до західних бюрократичних структур, вбачаючи в них загрозу національному суверенітету. Євроскептицизм поєднується з визнанням європейської культурної належності України. Консервативні цінності — сім’я, віра (православ’я та греко-католицизм), традиційна мораль — протиставляються глобалізму, «гендерній ідеології» та космополітизму. Девіз «Слава Україні! Героям слава!» та «Слава нації! Смерть ворогам!» став упізнаваним далеко за межами руху.
Офіційно Правий сектор відкидає расизм і ксенофобію. Ярош неодноразово заявляв, що антисемітизм чужий ідеології, а серед учасників були люди різних національностей. Однак окремі інциденти та висловлювання радикальних активістів давали привід для звинувачень в ультраправому екстремізмі. У реальності електоральна підтримка завжди залишалася низькою — це показало, що більшість українців віддають перевагу помірнішим формам патріотизму.
Структура, лідери та внутрішні трансформації
Спочатку Правий сектор являв собою пухку конфедерацію. Після Євромайдану рух розділився на кілька напрямків: політичний (партія, зареєстрована 22 березня 2014 року), військовий (Добровольчий український корпус — ДУК) та молодіжний. Штаб-квартира перебувала в Києві, координація залишалася децентралізованою.
Ключовою фігурою став Дмитро Ярош — уродженець Дніпропетровської області, шкільний учитель української мови, з 1990-х років пов’язаний з націоналістичним підпіллям. Він очолював рух до листопада 2015 року. Його відхід стався після низки внутрішніх конфліктів та інциденту в Мукачевому, де бійці ДУК зіткнулися з правоохоронцями через контрабанду. Ярош створив власні ініціативи й пізніше обіймав посаду радника головнокомандувача ЗСУ.
Наступником на посаді лідера партії став Андрій Тарасенко, також вихідець із «Тризуба». Військовим командувачем ДУК тривалий час залишався Андрій Стемпіцький. У 2016 році рух перейменували на Національно-визвольний рух «Правий сектор», підкресливши ширший характер. Чисельність у піковий період оцінювалася в кілька тисяч осіб, хоча точні цифри завжди були приблизними через напівлегальний статус.
Військове крило: ДУК та шлях до регулярної армії
У липні 2014 року Правий сектор створив Добровольчий український корпус для участі в бойових діях на сході. Бійці воювали під Донецьким аеропортом, у Пісках, брали участь у боях за Іловайськ. Втрати були важкими: за різними оцінками, десятки загиблих і сотні поранених. ДУК діяв паралельно з регулярними частинами, іноді конфліктуючи з командуванням через бажання зберегти автономію.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році добровольці Правого сектора брали участь в обороні Чернігівщини, Харківщини та східних рубежів. У листопаді 2022 року ДУК реорганізували в 67-му окрему механізовану бригаду «ДУК». Бійці пройшли підготовку у Великій Британії, отримали сучасне озброєння. Бригада брала участь у контрнаступі під Харковом, боях під Бахмутом і Кремінною.
У 2024 році під час важких боїв за Часів Яр підрозділи бригади не змогли втримати позиції. Командування ЗСУ провело перевірки, звинувативши частину особового складу в недостатній підготовці та самовільному залишенні позицій. У квітні 2024 року штурмовий батальйон виділили в окрему частину, а решту бійців почали переводити до інших підрозділів. Керівництво ДУК виступило проти «розпорошення», заявивши, що це знищить унікальний характер корпусу. До 2025–2026 років самостійна структура ДУК фактично припинила існування як окрема бойова одиниця, хоча дух добровольництва зберігся всередині регулярних частин.
| Період | Ключові події | Наслідки |
| Листопад 2013 – лютий 2014 | Формування коаліції, бої на Грушевського | Становлення як радикальної сили Євромайдану |
| Липень 2014 – 2015 | Створення ДУК, бої на Донбасі | Перехід до збройної боротьби, важкі втрати |
| Листопад 2015 – 2021 | Відхід Яроша, реорганізація, низькі результати на виборах | Зниження політичної ваги, збереження громадської активності |
| 2022 – 2024 | Реформа в 67-му бригаду, участь у контрнаступах | Інтеграція до ЗСУ, нові виклики дисципліни |
| 2024 – 2026 | Розформування бригади, переведення бійців | Кінець самостійного військового крила, збереження символічного впливу |
Дані узагальнено на основі відкритих джерел та заяв учасників подій.
Політичний шлях та громадський вплив
На виборах 2014 року Ярош набрав близько 0,7 % у першому турі президентських перегонів. Партія на парламентських виборах також показала скромні результати. У 2019 році Правий сектор брав участь в об’єднаному списку радикальних націоналістів — безуспішно. На місцевих виборах рух отримував поодинокі мандати. Ці цифри демонструють: попри гучну роль на Майдані, масової підтримки серед виборців радикальний націоналізм не здобув.
Замість парламентської роботи організація віддавала перевагу вуличним акціям, блокуванням, кампаніям із декомунізації. Бійці брали участь у знесенні пам’ятників радянської епохи, протестах проти Мінських угод, акціях на підтримку політв’язнів. Деякі дії — наприклад, інциденти в Мукачевому чи Одесі — викликали критику навіть всередині України як прояви самочинства.
Утім, гасла та візуальний стиль Правого сектора частково увійшли в офіційний патріотичний дискурс. Прапори, нашивки та риторика «героїв» стали частиною ширшої військової культури після 2014-го і особливо після 2022 року. Рух довів, що невелика, але мотивована група здатна впливати на порядок денний і на полі бою, навіть якщо не здобуває більшості голосів.
Сприйняття всередині та поза межами України
В Україні ставлення до Правого сектора залишається поляризованим. Для одних — це герої, які першими стали на захист країни в 2014-му й продовжили боротьбу в 2022-му. Для інших — небезпечні радикали, чия автономія загрожує державному контролю над силою. Після розформування 67-ї бригади в 2024 році багато бійців розійшлися по різних частинах ЗСУ, зберігши особисті зв’язки та неформальну мережу.
У Росії організацію з самого початку зображували як «українських фашистів» і головний інструмент «перевороту». Пропаганда неодноразово перебільшувала її чисельність і вплив. У січні 2025 року Верховний суд РФ визнав Правий сектор, ДУК та «Праву молодь» терористичними організаціями — продовження попередньої політики заборони. Це рішення не має юридичної сили поза межами Росії, але закріплює статус руху як однієї з головних мішеней російської інформаційної війни.
На Заході Правий сектор частіше описували як far-right або ultranationalist group. Деякі ЗМІ акцентували неонацистські елементи в окремих підрозділах, інші відзначали, що реальний вплив радикалів сильно перебільшений російською пропагандою. Міжнародні спостерігачі фіксували відсутність масових злочинів на ґрунті ненависті з боку організації в 2014 році, хоча окремі інциденти мали місце.
Спадщина та місце в сьогоднішній Україні
До 2026 року самостійний Правий сектор як військова структура практично перестав існувати. Його бійці служать у регулярних підрозділах Збройних сил, зберігаючи особисті зв’язки та пам’ять про бойове братство. Політична партія та громадський рух продовжують роботу, хоча й у значно меншому масштабі. Сайт організації залишається активним, публікуючи заяви та історичні матеріали.
Найважливіша спадщина — не в кількості мандатів чи окремих батальйонів, а в демонстрації того, що навіть невелика група, об’єднана чіткою ідеєю та готовністю до жертв, може змінити хід подій. Правий сектор показав межі та можливості радикального націоналізму в сучасній Україні: він допоміг радикалізувати протест у критичний момент, зробив внесок в оборону країни, але так і не став масовою політичною силою. Його історія — це історія постійної напруги між революційним поривом і потребою державної дисципліни, між символом і реальною політикою.
Рух продовжує існувати в новій якості — як частина ширшого спектру українського патріотизму, загартованого війною та такого, що зберігає власне обличчя навіть всередині великої армії.
