Леонід Остальцев пройшов шлях, який для багатьох лишається непомітним за яскравими заголовками: від добровольця з позивним Кульбабка в 30-й окремій механізованій бригаді до людини, яка створила цілу мережу закладів, де ветерани знаходять не лише роботу, а й новий сенс. Його історія — це не суха біографія, а жива тканина з окопів, перших піц в орендованому кутку торговельного центру й сьогоднішніх патрулів, де він продовжує служити вже в формі Національної поліції.
Ветерани, які працюють у його проєктах, розповідають, що саме тут уперше після фронту відчули себе потрібними — без жалості й формальностей. Бізнес Остальцева виріс із особистого болю та рішучості: після демобілізації він зрозумів, що повернення додому — це не кінець війни всередині себе, а початок нової боротьби за нормальне життя. Сьогодні, у 2026 році, він поєднує підприємництво з обов’язками капрала патрульної поліції, виконуючи бойові завдання й залишаючись публічним голосом тих, хто знає ціну стійкості.
Його досвід показує: справжня адаптація ветеранів відбувається не через соціальні виплати, а через справу, де кожен день — маленька перемога над хаосом, що лишився після боїв. Остальцев не просто відкрив піцерії — він побудував модель, де соціальна місія й комерція не суперечать одна одній, а посилюють одна одну.
Ранні роки: формування характеру на Троєщині та у військовому ліцеї
Леонід Валерійович Остальцев народився 21 березня 1987 року в Узбекистані, у Термезі — місці однієї з найбільших радянських військових баз. Через кілька місяців сім’я переїхала до Волгограда, а в 1991 році, після служби батька в Афганістані та отримання квартири, оселилася в Києві. Дитинство минуло на Троєщині — районі з характером, де вуличне життя, баскетбол, реп і місцеві авторитети на кшталт «дяді Вови, який наглядав за двором», формували практичний, не сентиментальний погляд на світ.
У 13 років він склав присягу в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Це рішення визначило багато чого: питання, чи йти на війну 2014 року, для нього просто не стояло. Після ліцею працював у піцерії, проводив майстер-класи — досвід, який пізніше дивовижно точно ліг в основу його головної справи. Уже тоді проявилася тяга до створення чогось свого руками й уміння зібрати команду.
На фронті: доброволець 2014 року та бої, які загартували
У червні 2014 року Остальцев пішов добровольцем до 30-ї окремої механізованої бригади. Служив кулеметником, стрільцем, старшим стрільцем, командиром танка, навідником БМП. Позивний Кульбабка став символом легкості й стійкості водночас. Бої почалися одразу: українсько-російський кордон, Савур-Могила, Степанівка, де його підрозділ тримав коридор, яким вийшло близько 150 одиниць техніки з українськими військовими з оточення. Влітку 2014-го під Сонцевим уперше потрапив під обстріли «Градів».
Особливо запам’яталися бої за Піски та Дебальцеве. В одному з епізодів під Степанівкою вдень зачистили вулицю, а вночі почався важкий бій з артилерії та мінометів. «Мене сильно морозило, попри те, що був липень», — згадував він пізніше. Страх був нормальним станом: «Лежу — боюся. Стріляють — боюся. Не стріляють — теж». Але саме цей страх допомагав виживати й ухвалювати швидкі рішення. У Червоній Поляні, коли працювали міномети, він продовжував їсти згущенку на одному коліні, поки всі розбігалися — не кураж, а вже адаптація організму до постійної загрози.
У жовтні 2015 року президентським указом його нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У 2017-му став лауреатом премії Кабінету міністрів за особливі досягнення молоді в розвитку України. Ці нагороди — не просто формальність, а визнання того, що він не просто вижив, а продовжував діяти.
Повернення: виклики демобілізації та пошук нової справи
Демобілізація 2015 року принесла типові для багатьох ветеранів труднощі: пошук роботи, відновлення стосунків, відчуття, що мирне життя рухається надто повільно й дрібно порівняно з фронтовою інтенсивністю. Разом із побратимами Остальцев створив громадську організацію — Київський міський союз ветеранів АТО Деснянського району. Саме там народилася ідея, яка змінила його життя: відкрити місце, де ветерани могли б працювати й відчувати себе частиною команди, а не «колишніми».
Взимку 2015 року в Київському ТРЦ «Метроград» відкрилася перша Pizza Veterano — у приміщенні, яке ділили з іншим рестораном. Умови були спартанські, але саме це змусило команду швидко вчитися. Через два роки, у 2017-му, піцерія переїхала у власне приміщення на Софіївській, 8 — у самому серці Києва. Так почалася історія Veterano Group.
Veterano Group: піца, кава та кондитерська як інструмент адаптації
Модель виявилася дієвою: мережа об’єднала піцерії, кав’ярні Veterano Coffee, моно-кондитерську Veterano Brownie та бар. Франшиза доступна лише ветеранам бойових дій — плата символічна, а головна мета не прибуток будь-якою ціною, а працевлаштування й соціалізація. Близько половини працівників у закладах — колишні бійці. Вони проводять майстер-класи для дітей, зокрема дітей загиблих військових, організовують «підвішені піци» для поранених у шпиталях і доставки на фронт.
До повномасштабного вторгнення заклади працювали в Києві, Борисполі, Одесі, Івано-Франківську, Кривому Розі та Маріуполі. Війна 2022 року внесла корективи — частина локацій постраждала або була втрачена, але ядро в Києві збереглося. Сьогодні на сайті veteranopizza.com працює доставка по Києву з безкоштовною доставкою, меню включає класику на кшталт «Селянської», «Гавайської», «Маргарити» та комбо-пропозиції. Бренд продовжує жити в соцмережах, де регулярно з’являються фото з майстер-класами та новими стравами.
| Рік | Етап | Ключові події та значення |
|---|---|---|
| 1987 | Народження та переїзди | Узбекистан → Волгоград → Київ. Формування характеру на Троєщині. |
| ~2000 | Військова освіта | Присяга в Київському військовому ліцеї ім. Богуна в 13 років. |
| Червень 2014 | Фронт | Доброволець 30 ОМБр, позивний Кульбабка. Бої за Савур-Могилу, Степанівку, Піски, Дебальцеве. |
| Жовтень 2015 | Нагорода | Орден «За мужність» III ступеня. |
| Зима 2015 | Перший бізнес | Відкриття Pizza Veterano в ТРЦ «Метроград». |
| 2017 | Розширення | Переїзд на Софіївську та зростання Veterano Group. |
| 2021 | Символічний забіг | 10 км у повній амуніції (~30 кг) на пам’ять про загиблого побратима. |
| ~2024–2026 | Нова служба | Капрал патрульної поліції, бойові завдання, публічні коментарі про війну та правопорядок. |
Дані зібрано з відкритих джерел, включно з офіційними указами та публікаціями про діяльність Остальцева.
Філософія: наполегливість як головна навичка та любов до України як до свого двору
В інтерв’ю «Українській правді» Остальцев говорив про війну як про «жахливу, але необхідну шокову терапію для держави». Він не романтизував: «Війна — це завжди погано… Але ми, люди, вже такі створіння: можемо багато розповідати, що хочемо жити в мирі… а завжди знайдуться покидьки, які захочуть убивати». Головний урок — страх нормальний, але він не повинен паралізовувати. «Перемагає той дурень, який просто не здається. Роби стільки спроб, скільки потрібно: десять, двадцять, сто, п’ятсот!»
Україна для нього — це не абстрактна ідея, а конкретний двір на Троєщині з дядьком Геною, барыгами та теплим відчуттям дому. «За що я люблю Україну? Тут як із Троєщиною, це — мій дім». Він жорстко ставився до тих, хто приїжджав заробляти, залишаючись у позиції «малоросів»: «Росіян в Україні по суті немає. Є “малороси”. Я пропоную не звертати на них уваги… А нам потрібно гуртуватися й робити своє».
У бізнесі він реаліст: «У нашій країні вести ресторанний бізнес стовідсотково в білу просто математично неможливо». Але це не виправдання — працівники працевлаштовані, а соціальна місія лишається пріоритетом. Демократія для нього — це важка відповідальність: «За тебе ніхто не зробить. Щось хочеш — піднімай свою дупу!»
2026 рік: патрульна форма та продовження місії
Сьогодні Леонід Остальцев — капрал Національної поліції України. Він виконує бойові завдання, зокрема в Харківській області, коментує гострі питання: чому поліція іноді залишає місце події, як вирішувати проблему некомплекту та відтоку кадрів, чому швидка перемога малоймовірна. В одному з недавніх виступів він прямо сказав: «Кінця цій війні не бачу». Це не песимізм, а твереза оцінка людини, яка вже сім років живе в стані війни й знає, що стійкість — це щоденний вибір.
Він не пішов повністю з бізнесу — бренд Veterano продовжує працювати, а його досвід тепер допомагає й у поліцейському середовищі. Два «мундири» — військовий, а тепер поліцейський — та підприємницький досвід створюють унікальну перспективу: він розуміє і тих, хто на передовій, і тих, хто забезпечує тил, і тих, хто намагається будувати нормальне життя після поранень.
Що лишається після всього: уроки для тих, хто шукає свій шлях
Історія Леоніда Остальцева вчить, що адаптація після війни — це не повернення до попереднього «я», а створення нового себе через справу. Veterano показало, що соціальне підприємництво може бути прибутковим і водночас цілющим. Його перехід у патрульну поліцію нагадує: служба країні не закінчується демобілізацією — форми змінюються, а суть лишається.
Для ветеранів його приклад — конкретний орієнтир: починай із того, що вмієш (піца, кава, майстер-класи), збирай команду зі своїх і роби так, щоб кожен день приносив користь іншим. Для суспільства — сигнал, що підтримка ветеранів працює найкраще, коли вона дає не рибу, а вудку й місце за спільним столом. Для всіх інших — історія про те, що наполегливість і любов до свого «двору» здатні пережити «Гради», оточення та роки невизначеності.
Остальцев продовжує робити своє. І саме в цьому — найсильніша частина його історії, яка ще далеко не завершена.
