Михайло Подоляк спочатку бачив в Олексії Арестовичі ефективного союзника на інформаційному фронті — людину, яка брала на себе найгостріші та найпровокаційніші теми, дозволяючи решті команди зосередитися на системній роботі. З часом, коли Арестович почав робити самостійні заяви, переходячи до критики та власних політичних амбіцій, Подоляк помічав початок «відхилень» і поступово дистанціювався. До 2025 року він прямо констатував: колишній колега практично втратив вплив на українську повістку, а його повторювані тези більше відображають особисту образу, ніж реальні процеси.
Ця історія — не просто особиста драма двох яскравих медійних фігур. Вона показує, як змінювалася українська інформаційна машина під час повномасштабної війни: від майже ідеальної координації та оптимістичного наративу виживання до складнішого простору, де критика та альтернативні погляди стали можливими, але вже поза офіційним колом. Подоляк залишався всередині системи, Арестович — вийшов за її межі. Їхній шлях ілюструє ціну публічності, силу та межі харизми в умовах затяжного конфлікту.
Ранні оцінки: «Арестович лікує наше суспільство»
У вересні 2021 року, ще до повномасштабного вторгнення, Михайло Подоляк дав одну з найяскравіших характеристик колезі. Він назвав Олексія Арестовича людиною, який «лікує наше суспільство». За словами Подоляка, Арестович свідомо йшов на провокації, витягував на себе негатив і істерики, а потім спокійно та зважено працював із цим матеріалом. Це дозволяло іншим спікерам зберігати спокійніший тон і фокусуватися на фактах.
Такий підхід справді працював. Арестович із його акторським минулим, психологічною освітою та досвідом тренінгів із комунікації вмів говорити про складне — про втрати, страхи, невизначеність — так, що люди відчували полегшення. Він ставав своєрідним національним психотерапевтом: мільйони дивилися його відео, щоб почути не лише цифри, а й пояснення, чому все буде важко, але керовано. Подоляк, журналіст за професією та стратег за складом розуму, бачив у цьому цінний механізм: один бере вогонь на себе, інший вибудовує довгострокову лінію.
Ця компліментарність була не випадковою. Обидва увійшли до команди Офісу Президента приблизно в один період — Арестович наприкінці 2020-го як спікер делегації в Тристоронній контактній групі та неформальний радник зі стратегічних комунікацій, Подоляк — як досвідчений медіа-менеджер, який уже працював із політичними наративами. Їхній тандем на старті здавався майже ідеальним для гібридної війни: один — яскравий, емоційний, запам’ятовуваний; другий — точний, системний, здатний гасити інформаційні пожежі.
Спільна робота в 2022 році та спростування чуток про «війну»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Арестович став одним із найупізнаваніших голосів України. Його щоденні ефіри збирали величезні аудиторії. Оптимістичні прогнози — активна фаза закінчиться через два-три тижні — працювали як психологічна підтримка в перші шокуючі місяці. Подоляк у цей час не лише захищав колегу, а й пояснював контекст його заяв. Наприклад, коли Арестович говорив про швидкий контрнаступ на Херсонщині, Подоляк підкреслював: такі слова потрібні для деморалізації російської армії, а не як точний військовий план.
Влітку 2022-го в медіа почали з’являтися чутки про конфлікт між двома радниками. Хтось стверджував, що вони «воюють» за вплив, хтось — що Подоляк незадоволений надмірною публічністю Арестовича. Реакція була несподіваною і дуже по-людськи українською. Вони записали спільне відео, де з іронією та гумором розвіяли домисли. Подоляк зізнався, що любить «політичну конспірологію» та теорії змови, Арестович пожартував, що тепер вони офіційно оголошують один одному «війну» і будуть «мочити» один одного. Насправді обоє дали зрозуміти: це попсовий хайп, який нічого не дає реальній роботі. Системна діяльність важливіша за особисті рейтинги.
Відео стало маленьким шедевром військової комунікації. Воно показало, що навіть в умовах величезного тиску команда може зберігати самоіронію та єдність. Глядачі побачили не сухих чиновників, а живих людей, які вміють жартувати над собою. Це зміцнило довіру: якщо навіть «конфлікт» між ключовими спікерами виявляється жартом, значить, за лаштунками все під контролем.
Уточнення посади та роль в інформаційному просторі
У серпні 2022 року українські ЗМІ порушили питання про формальний статус Арестовича. Подоляк швидко та чітко розставив крапки. Він написав у Telegram, що Арестович справді не є радником глави Офісу Президента чи його заступників. Його офіційна посада — радник Офісу Президента України в цілому. Саме так вона й звучала за штатним розписом кілька років.
Це уточнення було важливим не лише бюрократично. Воно показувало різницю в підходах. Подоляк завжди вирізнявся увагою до деталей і точністю формулювань — якість, яка допомагає в довгій інформаційній боротьбі. Арестович же працював більше образами та емоціями. Їхній тандем поєднував точність і яскравість. Коли Арестович заходив у надто сміливі прогнози чи провокації, Подоляк міг виступити як «стабілізатор», повертаючи розмову в більш контрольоване русло.
Відставка Арестовича та перші сигнали охолодження
Січень 2023 року став поворотним. Після трагедії в Дніпрі, коли російська ракета вдарила по житловому будинку, Арестович в ефірі в Марка Фейгіна припустив, що українська ППО могла збити її над містом. Російська пропаганда миттєво підхопила цю версію. В Україні піднялася хвиля обурення. Арестович приніс вибачення та подав у відставку.
Подоляк відреагував стримано та професійно. Він зазначив, що Арестович був корисним для медіапростору, і навіть після уходу матиме попит в експертному середовищі. Але вже тоді відчувалося: попередня близькість зникла. Арестович дедалі частіше говорив самостійно, іноді всупереч офіційній лінії. Його прогнози початку війни не справдилися, і це почало позначатися на довірі частини аудиторії.
«Відхилення» та публічне дистанціювання в 2023 році
До кінця 2023 року розрив став очевидним. Арестович почав відкрито критикувати владу, говорити про необхідність переговорів, оголосив про президентські амбіції. Подоляк в інтерв’ю чітко сформулював позицію: під час війни особисті амбіції варто відкласти вбік. Нічого особистого між Офісом та Арестовичем не сталося — просто пріоритети різні.
Найжорсткіше і водночас делікатне висловлювання Подоляк зробив у грудні 2023-го. На питання, чи спілкується він зараз із колишнім колегою, він відповів: спілкувався доти, доки в того не почалися «ці відхилення» — делікатно так висловився. Слово «відхилення» тут не про здоров’я, а про відхід від спільної лінії, самостійність, яка вже не вписувалася в командну роботу. Подоляк дав зрозуміти: спілкування припинилося не через сварку, а через те, що шляхи розійшлися.
Актуальні коментарі 2025 року: втрата впливу
До жовтня 2025 року картина остаточно прояснилася. В інтерв’ю на The Breakfast Show Подоляк прямо сказав: Арестович зараз не є суб’єктом впливу в Україні. Раніше він активно формував інформаційну повістку, зараз практично відсутній у публічному просторі країни і не впливає на процеси.
Всі його повторювані тези з інтерв’ю в інтерв’ю, на думку Подоляка, радше відображають особисту образу — на недооціненість, на те, що не вдалося реалізуватися в тій ролі, яку він бачив для себе. Аналізувати це детально безглуздо. Окремі групи можуть вихоплювати цитати для мемів у «постінформаційну епоху», але реального впливу на українську політику вже немає.
Особливо показово, як Подоляк відгукнувся про інтерв’ю Арестовича Ксенії Собчак, де той говорив про готовність поступитися територіями для припинення війни. Для Подоляка Собчак — класичний пропагандист, який працює на путінську концепцію війни. Арестович у цьому контексті виглядав уже не як самостійний гравець, а як людина, чиї заяви використовують зовнішні сили.
Що стоїть за еволюцією: уроки інформаційної стратегії
Історія відносин Подоляка та Арестовича — це мініатюра всієї української інформаційної війни. На старті потрібен був яскравий, харизматичний голос, який міг би заспокоїти та надихнути мільйони. Арестович ідеально підійшов: його психологічний бекграунд, акторська подача, готовність іти на гострі теми робили його незамінним у перші місяці шоку.
З часом війна стала рутинною та затяжною. Суспільство вже не потребувало лише оптимізму — вимагалися реалізм, складні відповіді, іноді жорстка правда. Тут на перший план вийшла системна робота, яку завжди краще представляв Подоляк: точні формулювання, координація наративів, захист від інформаційних атак. Яскраві одинаки почали створювати більше ризиків, ніж користі — їхні слова могли бути вирвані з контексту російською пропагандою чи внутрішніми критиками.
Особистісний фактор теж зіграв роль. Арестович, людина з сильним его та власним баченням, не зміг довго залишатися в ролі «командного гравця». Його амбіції та бажання зберігати самостійність призвели до виходу із системи. Подоляк, навпаки, завжди демонстрував дисципліну та лояльність команді — якості, які цінуються в тривалій війні.
Для новачків у темі важливо зрозуміти: українська інформаційна політика ніколи не була монолітною. Навіть у найважчі періоди всередині неї існували різні стилі та підходи. Для просунутих читачів історія цікава як кейс управління публічними фігурами в умовах гібридної війни: як використовувати харизму, коли вона працює, і як коректно дистанціюватися, коли вона починає заважати.
Сьогодні Подоляк продовжує залишатися одним із найпослідовніших і найцитованіших голосів офіційної України. Арестович — яскравою, але вже маргінальною фігурою, чиї заяви обговорюють радше як феномен, ніж як реальну політичну силу. Їхній спільний і окремий шлях багато чому вчить про природу публічності, ціну амбіцій та те, як інформаційний фронт змінюється разом із самою війною. Розмова про це, схоже, ще далеко не завершена.
