Олег Койляк, український військовий з позивним «Берет», пройшов шлях від 20-річного матроса на корветі «Тернопіль» у Севастополі до заступника командира кулеметного взводу 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Його історія починається у 2014 році з відмови зрадити присягу під час анексії Криму та закінчується героїчною загибеллю 17 квітня 2023 року під Вугледаром у віці 30 років. Це не суха хроніка служби, а приклад людини, для якої захист Батьківщини став природним продовженням характеру, сформованого в карпатському селі та загартованого роками боїв.
Народжений 9 квітня 1993 року в селі Вовчинець Івано-Франківської області, Олег ще в юності обрав військову стезю. У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, він без вагань повернувся в стрій, хоча міг залишитися з родиною. Його життя обірвалося під час бойового завдання: після зачистки ворожого окопу та взяття полонених підрозділ потрапив під мінометний обстріл. Побратими запам’ятали його як душу взводу — людину, яка першою входила в бій і останньою виходила, мотивувала власним прикладом і ніколи не втрачала присутності духу. Для тих, хто тільки починає розбиратися в подіях російсько-української війни, історія Олега показує безперервність опору з 2014 року. Для тих, хто стежить за нею давно, — це портрет справжнього професіонала та лідера, чиї якості особливо яскраво проявилися в найважчих умовах.
Ранні роки та випробування на вірність у 2014 році
Служба Олега розпочалася ще до повномасштабної війни. На початку 2014 року 20-річний матрос ніс вахту на корветі «Тернопіль» у Севастополі. Коли російські війська почали захоплювати Крим, на кораблі, як і по всій базі, розгорнулися драматичні події. Екіпаж зіткнувся з прямим тиском: командування частково перейшло на бік окупантів, порт розділили, припинили постачання води та продовольства.
Олег згадував пізніше в інтерв’ю: події на кораблі розвивалися «не як Майдан, але приблизно як на Майдані». Матроси надягали захисні каски від швартування, майстрували саморобну зброю, щоб не дати чужим піднятися на борт. Коли адмірал «Тернополя» наказав залишатися в бухті та фактично зрадив присягу, більша частина екіпажу, включно з Олегом, відмовилася. Вони покинули Крим і повернулися на підконтрольну Україні територію. Після цього Олег ще пів року служив на українському судні, яке потребувало відновлення. Пізніше його перевели в роту охорони штабу Військово-морських сил.
Цей епізод став для нього першим серйозним іспитом. Багато хто тоді вагався або обирав безпеку. Олег обрав вірність. Пізніше він говорив, що зміна роду військ далася важко — бюрократія не хотіла відпускати, і довелося чекати закінчення контракту. Але принцип залишався незмінним: якщо служба — то до кінця.
Особисте життя: зустріч із долею в Одесі та повернення в Карпати
Під час служби в Одесі Олег познайомився з майбутньою дружиною Каріною. Відносини розвивалися швидко й міцно. У квітні 2017 року в пари народилася донька. Саме народження дитини стало приводом переїхати в Івано-Франківськ — ближче до рідних і до нормального життя. Пізніше народився син.
Між контрактами та після звільнення Олег не сидів без діла. Він займався волонтерством: возив допомогу бійцям на схід. Разом із другом Назарієм Кишаком вів громадську діяльність. Олег очолив на Прикарпатті Всеукраїнський патріотичний рух «Гідність нації» — ініціативу, яку описували як своєрідний партизанський рух для посилення позицій Збройних сил та протидії діяльності російських спецслужб на території України. Паралельно працював на підприємстві з виробництва автозапчастин, тренувався в секції змішаних єдиноборств.
Родина стала для нього якорем, але ніколи не скасовувала почуття обов’язку. Коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, сумнівів не виникло. Багато його колишніх побратимів вчинили так само. Олег вважав це природною відповідальністю за мир на рідній землі.
Участь в АТО: Маріуполь та уроки міської війни
Після Криму Олег продовжив службу в АТО. Він потрапив у групу спеціального призначення, перша ротація тривала три місяці в Маріуполі. Там, за його словами, вдалося вирахувати схеми постачання зброї сепаратистам в обхід фронту морем. Спільно з СБУ нейтралізували канал, знайшли закладки тротилу на бетонних колонах порту. Українські водолази провели розмінування.
Після ротації Олег пройшов навчання в Миколаєві з оборони в міській забудові, отримав сертифікат і сам навчав бійців свого підрозділу. Ці навички знадобилися й у 2022–2023 роках. Досвід АТО навчив його працювати в умовах гібридної загрози, коли ворог використовує не лише прямий вогонь, а й диверсії, контрабанду, психологічний тиск.
Повномасштабне вторгнення: 72-та бригада та східний фронт
З перших днів великого вторгнення Олег знову в строю — тепер у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. Це з’єднання з перших днів війни показало себе одним із найстійкіших: брало участь в обороні Києва, боях за Ірпінь і Бучу, а потім було перекинуте на схід. Бригада вела важкі бої за Вугледарську ТЕС, Бахмут, Мар’їнку.
Олег служив головним сержантом, заступником командира окремого кулеметного взводу. Його позивний «Берет» з’явився не випадково — він дуже любив носити берети, і товариші швидко закріпили це ім’я. У листопаді 2022 року під Вугледаром під час штурму його підрозділ знищив значну кількість ворожої піхоти. Саме тоді Олег особисто ліквідував командира штурмового загону 155-ї окремої гвардійської бригади морської піхоти РФ. Це був не одиничний епізод, а результат злагодженої роботи та особистої відваги.
Характер «Берета»: лідер, який ішов першим
Побратими описували Олега як душу підрозділу. Він завжди щось вигадував, розповідав історії, жартував легко й без образ, підтримував у важку хвилину. При цьому зберігав залізну дисципліну — навіть коли форма не вимагала прасування, його вигляд завжди був бездоганним. Він намагався бути прикладом для своїх хлопців.
Олег сам визнавав в інтерв’ю: «Прощаємося ми з життям регулярно. Відверто… Не знаю, скільки разів уже було таке, що я думав — це останній мій день». Ці слова не були бравадою. Вони відображали реальність людини, яка багато разів дивилася смерті в очі й продовжувала виконувати завдання. Командир взводу Назарій Кишак пізніше писав, що Олег був відважним, досвідченим, першим заходив і останнім виходив із бою. Друзі на прощанні обіцяли ворогу «злу помсту» — такою була сила його впливу на оточення.
Останній бій та прощання
17 квітня 2023 року, всього через вісім днів після 30-річчя, Олег загинув під Вугледаром. Підрозділ отримав завдання вибити окупантів із посадки. Українські бійці зачистили позиції, взяли полонених і почали відходити на базу. У цей момент російські сили відкрили мінометний вогонь. Олег отримав поранення, несумісні з життям.
Його поховали в рідному Вовчинці на Алеї Слави. В Івано-Франківській громаді попрощалися з ним як зі справжнім героєм. У 2024 році в місті пройшов турнір з фріфайту пам’яті Олега Койляка — ще одне свідчення того, що пам’ять про нього жива й передається наступному поколінню.
Нагороди та вічна пам’ять
16 серпня 2023 року Указом Президента України Олега Койляка посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність та самовіддане виконання військового обов’язку. Петиція про присвоєння звання Героя України набрала необхідні голоси, але найвищу нагороду йому не присвоїли; замість цього держава відзначила його орденом.
Історія Олега Койляка — це частина великої картини. Війна, що почалася для нього в 2014 році на кораблі в Криму, продовжилася на суші під Вугледаром. Він не шукав слави. Він просто робив те, що вважав правильним: захищав свою землю, свою родину, своїх побратимів. У 2026 році, коли Україна продовжує відстоювати свою незалежність, такі історії нагадують: свобода тримається не на абстрактних ідеях, а на конкретних людях, які в найтемніші моменти залишаються вірними собі та своїй країні.
Пам’ять про «Берета» живе в розповідях товаришів, у турнірах, у серцях тих, хто його знав. І ця розмова про мужність, вибір та ціну свободи продовжується — в кожному новому поколінні захисників.
