Найраніша письмова поява слова «Україна» зафіксована в Київському літописі у складі Іпатіївського зводу під 1187 роком. Літописець, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, написав, що «о нем же ѹкраина много постона». Це коротке, але містке висловлювання відкриває вікно у світ прикордонних земель Русі, де слово ще не означало державу, а позначало конкретний край — порубіжжя, що захищало центр від степових набігів.
Іпатіївський список, що дійшов до нас у рукописі приблизно 1420-х років, зберіг запис про подію, яка сталася понад два з половиною століття раніше. Саме цей текст став точкою відліку для всіх подальших обговорень походження назви. У наступні десятиліття слово з’являється ще кілька разів — у 1189, 1213 і 1268 роках, щоразу прив’язане до конкретних прикордонних територій.
Значення терміна змінювалося століттями: від вузького «порубіжжя» Переяславщини до назви цілих регіонів, а потім і етнічного простору. Сьогодні ці давні рядки дозволяють побачити, як зі звичайного географічного поняття виросло ім’я цілої країни.
Контекст 1187 року: смерть князя і плач порубіжжя
Весна 1187 року видалася важкою для Переяславського князівства. Володимир Глібович, син Гліба Юрійовича, правив тут із 1169 року і прославився як відважний воїн. Він неодноразово ходив у походи проти половців, захищаючи землі над Сулою та Ворсклою. В одному з таких походів князь тяжко захворів і помер 18 квітня. Літописець не скупиться на похвали: Володимир любив дружину, не збирав золота, був міцний у раті й сповнений чеснот.
Після опису похорону йде знаменита фраза: «и плакашася по немь вси Переяславци… о нем же ѹкраина много постона». Слово стоїть у називному відмінку і явно стосується не лише мешканців міста, а й ширшої території, яка «стогнала» від втрати захисника. Більшість дослідників бачать тут Посульську оборонну лінію — ланцюг фортець, що прикривали Русь від степу. Саме ці землі найчастіше зазнавали набігів, і саме їх тоді називали «україною».
Переяславське князівство в XII столітті було справжнім щитом. Розташоване між Дніпром і степовими просторами, воно приймало на себе головний удар половців. Коли князь помирав, «україна» справді залишалася без надійного захисту — звідси й емоційне забарвлення літописного запису. Це не абстрактне поняття, а живе географічне ім’я конкретного краю.
Наступні ранні появи слова
Уже через два роки, у 1189-му, слово знову з’являється в тому ж Київському літописі. Ростислав Берладнич поспішає зі Смоленська і «приѣхавшю же ему ко ѹкраинѣ галичькои». Тут ідеться про галицьке порубіжжя — Пониззя, землі вздовж Дністра. Князь бере два міста і рухається далі до Галича. Слово знову позначає конкретну порубіжну зону, а не всю південну Русь.
У Галицько-Волинському літописі під 1213 роком князь приймає «Берестии и Оугровескъ и Верещинъ и Столпъ и Комовъ и всю ѹкраинѹ». Перелічені міста на західному рубежі, і «вся украина» тут — сукупність цих прикордонних володінь. Ще одна згадка 1268 року вводить навіть демонім: «ляхове ѹкраинѧнѣ» — поляки-україняни, тобто мешканці польського порубіжжя.
Ці чотири ранні випадки показують важливу особливість: слово не було прив’язане до одного регіону. Воно вільно «мандрувало» картою Русі, позначаючи будь-який край, розташований біля кордону. Переяславська, галицька, волинська, навіть псковська чи рязанська «україни» — усе це варіанти одного й того ж поняття.
| Рік | Джерело | Форма слова | Контекст |
|---|---|---|---|
| 1187 | Київський літопис | ѹкраина | Смерть Володимира Глібовича, Переяславщина |
| 1189 | Київський літопис | ѹкраинѣ | Приїзд Ростислава до галицького порубіжжя |
| 1213 | Галицько-Волинський літопис | ѹкраинѹ | Прийняття міст західного рубежу |
| 1268 | Галицько-Волинський літопис | ѹкраинѧнѣ | Мешканці польського порубіжжя |
Дані таблиці складено за текстами Повного зібрання руських літописів (том II) та сучасними виданнями Іпатіївського зводу.
Етимологія: від «краю» до «землі біля краю»
Корінь слова лежить у праслов’янському *krajь — «край, кордон, край землі». Префікс «у-» надає значення «той, що перебуває біля краю». Виходить буквально «земля біля краю», «прикордонна область». Саме так розуміли термін більшість філологів і істориків — від Макса Фасмера до Андрія Залізняка, Ореста Субтельного та Павла Маґочія.
Існує й інша точка зору. Деякі українські дослідники (Григорій Півторак, Сергій Шелухін та інші) пропонують бачити в слові значення «країна, край» у ширшому сенсі, близькому до «земля». Вони спираються на різницю наголосів і пізніше протиставлення «України» та «окраїни». Однак літописний матеріал XII–XIII століть не дає прямих підтверджень такої трактовки: слово завжди з’являється поруч із конкретними прикордонними територіями і ніколи не замінює поняття «Руська земля».
Цікаво, що подібні конструкції існували й в інших слов’янських мовах. Польське «kraj» і «ukraina» теж позначали порубіжжя. У московських документах XV–XVII століть з’являються «рязанська україна», «тульська україна», «псковська україна». Слово залишалося загальним ще дуже довго.
Як значення розширювалося і закріплювалося
До XVI–XVII століть «Україна» починає дедалі частіше стосуватися земель Середнього Подніпров’я — тих самих, що перебували під контролем козаків. Карти Гійома Левассера де Боплана (1640–1660-ті) вже впевнено пишуть «Ukraina» саме в цьому регіоні. Самуїл Грондський близько 1660 року прямо пояснював: це земля, що лежить «біля краю» Польського королівства.
За часів Хмельниччини слово набуває політичного відтінку. У документах Богдана Хмельницького та його наступників «Україна» вже звучить як назва підконтрольної козакам території. З’являються вислови «український народ», «українські міста». Паралельно продовжують існувати й інші «україни» — слобідська, сибірська. Але саме дніпровська гілка виявилася найживучішою.
До кінця XIX століття термін остаточно закріплюється як назва етнічного простору. Український національний рух свідомо обирає його замість «Малоросії». У XX столітті слово стає офіційним ім’ям держави — спочатку Української Народної Республіки, потім Української РСР, а з 1991 року — незалежної України.
Чому саме 1187 рік залишається ключовим
Деякі критики люблять нагадувати, що рукопис Іпатіївського зводу створено в XV столітті, а отже, запис міг бути пізньою вставкою. Однак текстологічний аналіз показує: Київський літопис XII століття дійшов до нас у відносно цілісному вигляді, і фраза про «ѹкраину» органічно вписується в оповідь. Хлєбниковський список, близький до Іпатіївського, підтверджує те саме читання.
Важливо й інше. Навіть якби слово з’явилося лише в XV столітті, це все одно було б одним із найраніших топонімів такого роду у східнослов’янській писемності. Але консенсус істориків твердий: перше зафіксоване вживання стосується саме подій 1187 року.
Сьогодні ці кілька рядків із давнього літопису продовжують викликати суперечки. Для одних вони — доказ глибокої давнини назви, для інших — лише вказівка на прикордонний характер земель. Але сам факт залишається незмінним: наприкінці XII століття на берегах Дніпра і Сули вже звучало слово, яке через вісім століть стало ім’ям цілої країни.
Літописець, записуючи горе Переяславської землі, навряд чи міг уявити, який шлях пройде це коротке слово. Від плачу за одним князем — до назви держави з багатомільйонним населенням. Історія іноді починається з найзвичайніших фраз, сказаних у найзвичайнішому році.
