Юрій Олефіренко (в деяких джерелах трапляється написання Олифиренко) пройшов шлях від сільського хлопця з Кіровоградської області до командира елітного 73-го морського центру спеціальних операцій ВМС України. Його чотирирічна служба в Афганістані в найбоєздатнішій «кабульській роті», вільне володіння фарсі, рішення повернутися зі стану спокою у 2014 році та героїчна загибель під Маріуполем у січні 2015-го — це не просто біографія, а жива історія людини, для якої спецназ став справою всього життя.
Колеги називали його «спецназівець №1» та командиром «морських котиків». Він не просто виконував накази — він ішов попереду, навчав підлеглих власним прикладом і навіть в останні хвилини бою закрив своїм тілом трьох бійців від уламків мінометного обстрілу. Його ім’я носить десантний корабель, який продовжив воювати вже після його смерті, аж доки в травні 2023 року не отримав тяжкі пошкодження й не вийшов із ладу.
Історія Юрія Олефіренка вчить, що справжня сила командира вимірюється не званнями, а готовністю прийняти на себе найважчий удар і не залишити нікого позаду.
Коріння на кіровоградській землі та перші кроки до спецназу
Юрій Борисович Олефіренко народився 27 квітня 1965 року в селі Криничувате Компаніївського району Кіровоградської області. Звичайна сільська школа № 4 у Кіровограді (нині Кропивницький) дала йому базові знання, проте характер формувався в степових просторах, де з дитинства привчали до відповідальності та наполегливості. Після школи він обрав Рязанське вище повітряно-десантне командне училище імені Ленінського комсомолу, факультет спецназу — один із найжорсткіших напрямів у радянській військовій системі.
Навчання там було не просто фізичною підготовкою. Курсантів учили діяти в тилу ворога, виживати в екстремальних умовах, приймати рішення під вогнем і зберігати холоднокровність, коли навколо все руйнується. Юрій вбирав ці навички, як губка. Уже тоді стало зрозуміло: він не шукає легких шляхів. Спецназ став для нього не професією, а покликанням, яке визначало кожен наступний вибір.
Чотири роки в афганських горах: загартування справжнього воїна
У 1983 році, щойно закінчивши училище, Олефіренко потрапив до 459-ї окремої роти спеціального призначення 40-ї армії — тієї самої «кабульської роти», яка вважалася однією з найбоєздатніших частин в Афганістані. Він міг піти після належних двох років, але добровільно попросив продовжити відрядження. У підсумку відвоював повні чотири роки.
В умовах постійних бойових виходів, засідок і рейдів гірськими стежками він досконало опанував фарсі. Не просто вивчив слова — почав читати вірші та співати пісні цією мовою, вільно спілкувався з місцевими жителями. Це давало не лише тактичну перевагу для збору розвідданих, а й людське розуміння чужої культури посеред війни. Колеги пізніше згадували: він не ховався за спинами підлеглих, а завжди йшов першим і не раз рятував життя іншим.
За бойові операції Юрій Борисович отримав орден Червоної Зірки та кілька медалей, зокрема «Воїну-інтернаціоналісту» та «Від вдячного афганського народу». Ці нагороди — не просто метал. Вони відображали реальні ризики, які він щодня приймав у чужій країні, де кожен день міг стати останнім.
Служба в незалежній Україні та повернення до Афганістану вже під прапором НАТО
Після розпаду СРСР Олефіренко продовжив службу в підрозділах спецназу в Очакові та Кіровограді. Він вклав багато зусиль у становлення 50-го навчального центру спеціального призначення та 17-ї бригади, яка пізніше перетворилася на 73-й морський центр. У 2007–2009 роках його знову направили до Афганістану — тепер уже в складі українського контингенту при литовській місії НАТО.
Там він командував українською розвідкою (всього семеро осіб від України) і водночас працював головним перекладачем миротворчої місії. Разом із майором Петром Малеєвим брав участь у проєкті будівництва мечеті в місті Чагчаран. Це був не просто жест — це вияв поваги до місцевої культури, який допомагав налагоджувати контакти та знижувати напругу. За участь в операції ISAF він отримав відповідну медаль НАТО.
До 2010 року, після 17 років у кіровоградській частині, він вийшов у відставку в званні капітана 1-го рангу та оселився в Кіровограді з родиною. Здавалося, активна служба закінчилася. Але історія розпорядилася інакше.
2014 рік: відставник знову в строю
Коли почалися події на сході України, Юрій Олефіренко не залишився осторонь. Добровільно з’явився у військкоматі та очолив 42-й територіальний батальйон «Рух Опору» Кіровоградської області. Він не просто прийняв командування — він зробив підрозділ боєздатним, використовуючи весь свій досвід спецназівця та організатора.
У серпні 2014 року, після загибелі попереднього командира капітана 2-го рангу Олексія Зінченка, офіцери 73-го морського центру спеціальних операцій самі попросили, щоб саме Олефіренко став на чолі. Для них він був не просто старшим за званням — він був «спецназівцем №1», людиною, якій можна довірити найскладніше.
73-й центр — це український аналог морського спецназу, «морські котики». Підрозділ займається розвідкою, диверсіями, звільненням заручників та діями в прибережній зоні Чорного моря. Очолити його в розпал війни — означає взяти на себе відповідальність за підготовку та життя найкращих бійців країни.
Останні дні: розвідка, порятунок і найвищий подвиг
15 січня 2015 року Олефіренко особисто брав участь у боях за Павлопіль Новоазовського району. Його група зібрала розвіддані про розташування мінометної батареї противника. Ця інформація дозволила українській артилерії придушити позиції та зупинити обстріл села, де перебували мирні жителі.
Наступного дня, 16 січня, розвідувальна група під його командуванням потрапила під мінометний обстріл. За свідченнями побратимів та повідомленнями пресслужби сектору «М» в АТО, в ці критичні секунди командир закрив своїм тілом трьох підлеглих, прийнявши на себе уламки. Він отримав множинні тяжкі поранення й помер дорогою до лікарні. Йому було 49 років.
Пресслужба зазначала: «Юрій був більше ніж командиром для своїх «синів»-підлеглих. Він виховав не одне покоління мужніх захисників. Навіть звільнившись у запас, не зміг залишатися осторонь». Журналіст Юрій Бутусов написав тоді: «Він загинув, як і жив, — як справжній воїн і справжній патріот».
Нагороди, що відображають цілу епоху
Нагороди Юрія Олефіренка — це літопис його служби:
- Орден Червоної Зірки (СРСР) — за бойові дії в Афганістані.
- Медалі «За відвагу», «Воїну-інтернаціоналісту», «Від вдячного афганського народу», «70 років Збройних сил СРСР».
- Українські нагороди: «Захиснику Вітчизни», «За миротворчу діяльність», «10 років Збройних Сил України», «15 років Збройних Сил України», знак «Ветеран військової служби», пам’ятний знак «Воїн-миротворець».
- Медаль НАТО ISAF — за миротворчу місію.
- Орден Богдана Хмельницького III ступеня — посмертно, указом від 9 квітня 2015 року.
Кожна нагорода має свою історію: від гірських рейдів в Афганістані до ризикованих розвідвиходів під Маріуполем.
Пам’ять, яка продовжує жити
19 січня 2015 року Юрія Олефіренка поховали на Алеї Слави Ровенського кладовища в Кіровограді (Кропивницькому). У 2016 році на будівлі його рідної школи № 4 відкрили меморіальну дошку. У місті з’явилася вулиця його імені (колишня вулиця Фрунзе).
Найпомітніший пам’ятник — середній десантний корабель проєкту 773, який 3 липня 2016 року отримав ім’я «Юрій Олефіренко». До цього він носив назви СДК-137 і «Кіровоград». Корабель, побудований у 1970–1971 роках у Гданську, пройшов довгий шлях: від радянської Середземноморської ескадри та участі в подіях 1973 року до служби у ВМС України. У 2022–2023 роках він наносив удари по позиціях противника, підтримуючи наземні операції. У травні 2023 року внаслідок ударів по Очакову корабель отримав тяжкі пошкодження, був відбуксирований до Одеси й виведений зі складу активних сил.
Для багатьох він залишився символом: ім’я героя продовжило воювати навіть після його загибелі. Сьогодні корабель — це вже частина історії, нагадування про ціну, яку платять ті, хто обирає шлях захисту Батьківщини до кінця.
Життя Юрія Олефіренка — це не лише військові подвиги. Це історія людини, яка вміла говорити мовою ворога, щоб краще розуміти світ, і яка в останній момент віддала перевагу закрити собою товаришів, а не рятуватися самій. Його приклад і досі надихає тих, хто сьогодні стоїть на захисті України. І поки є такі люди, історія триває.
