Палестина та Ізраїль — це не просто дві назви на мапі Близького Сходу, а жива, пульсуюча історія двох народів, чиї долі переплелися навколо однієї землі, священної для юдаїзму, християнства та ісламу. Суперечка про кордони, право на повернення біженців і статус Єрусалима триває вже понад століття, перетворившись на один із найзатяжніших конфліктів сучасності. Сьогодні, у 2026 році, після двох років кровопролитної війни в Газі та крихкого перемир’я, питання залишається відкритим: як поєднати безпеку одного народу з самовизначенням іншого.
Корені протистояння сягають британського мандату, резолюції ООН 1947 року та війн 1948 і 1967 років, коли мапа регіону змінилася назавжди. Палестинська держава, проголошена 1988 року, визнана понад 150 країнами, але досі розділена на Західний берег і сектор Газа, а Ізраїль контролює ключові території та продовжує розширювати поселення. Економіка палестинських територій лежить у руїнах, гуманітарна криза в Газі не вщухає, а щоденні зіткнення на Західному березі нагадують, що перемир’я — ще не мир.
Для одних це боротьба за виживання після Голокосту і право на національний дім, для інших — катастрофа, відома як Накба, і боротьба проти окупації. Розуміння вимагає погляду і на історичні документи, і на обличчя звичайних людей, які живуть під звуки сирен і в тіні бетонних стін.
Історичні корені: від османської спадщини до британського мандату
Земля між Середземним морем і річкою Йордан століттями переходила з рук у руки. Під владою Османської імперії тут мирно співіснували араби-мусульмани, християни та невеликі єврейські громади. Усе змінилося наприкінці XIX століття, коли сіоністський рух, натхненний ідеями Теодора Герцля, почав організовувати єврейську імміграцію. Хвилі переселенців, які рятувалися від погромів у Європі, купували землю та створювали сільськогосподарські поселення.
Після Першої світової війни Велика Британія отримала мандат Ліги Націй на Палестину. 1917 року декларація Бальфура пообіцяла євреям «національний осередок», але водночас британці запевняли арабів у підтримці їхньої незалежності. До 1930-х років напруження вилилося в арабське повстання 1936–1939 років. Британська Біла книга 1939 року обмежила єврейську імміграцію, але це вже не могло зупинити потік біженців, які рятувалися від нацизму.
До 1947 року Велика Британія, стомлена заворушеннями, передала питання в ООН. Резолюція 181 пропонувала розділити територію на єврейську та арабську держави, а Єрусалим зробити міжнародною зоною. Єврейське керівництво прийняло план, арабські держави та палестинські лідери відхилили. 14 травня 1948 року Давід Бен-Ґуріон проголосив державу Ізраїль. Наступного дня армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку вступили у війну.
Ключові війни та поворотні точки
Війна 1948–1949 років, яку в Ізраїлі називають Війною за незалежність, а в палестинській пам’яті — Накбою («катастрофою»), завершилася перемогою молодої єврейської держави. Ізраїль зайняв близько 78 % підмандатної Палестини. Західний берег зі Східним Єрусалимом відійшов Йорданії, сектор Газа — Єгипту. Понад 700 тисяч палестинців стали біженцями. У відповідь сотні тисяч євреїв втекли або були вигнані з арабських країн.
Шестиденна війна 1967 року змінила все знову. Ізраїль захопив Західний берег, Східний Єрусалим, сектор Газа, Синай і Голанські висоти. Резолюція Ради Безпеки ООН 242 закликала до виведення військ в обмін на мир, але формулювання «територій» залишило простір для інтерпретацій. Саме з цього моменту почалося будівництво ізраїльських поселень на окупованих землях — сьогодні їх сотні.
Перша інтифада 1987–1993 років і друга 2000–2005 років принесли тисячі жертв з обох боків. Угоди в Осло 1993 року дали надію: Організація визволення Палестини визнала Ізраїль, а той — право палестинців на самоврядування. Була створена Палестинська національна адміністрація. Але поселення продовжували зростати, а радикальні угруповання, насамперед ХАМАС, відкидали будь-які компроміси.
| Рік | Подія | Наслідки |
|---|---|---|
| 1947–1949 | Арабо-ізраїльська війна | Створення Ізраїлю, Накба, сотні тисяч біженців |
| 1967 | Шестиденна війна | Окупація Західного берега, Гази, Східного Єрусалима |
| 1993 | Угоди Осло | Взаємне визнання, створення ПНА |
| 2007 | Захоплення влади ХАМАС у Газі | Розкол палестинських територій, блокада |
| 2023–2025 | Війна в Газі | Десятки тисяч загиблих, руйнування інфраструктури |
Дані таблиці складено на основі матеріалів ООН та відкритих хронологій (un.org, wikipedia.org).
Сектор Газа та Західний берег сьогодні
Сектор Газа — вузька смужка землі площею близько 365 квадратних кілометрів, де до війни проживало понад два мільйони людей. Після захоплення влади ХАМАС 2007 року Ізраїль і Єгипет запровадили блокаду. 7 жовтня 2023 року бойовики ХАМАС прорвали загородження, убили близько 1200 ізраїльтян і взяли понад 250 заручників. Відповідна операція Ізраїлю тривала майже два роки.
До жовтня 2025 року сторони досягли угоди про припинення вогню під егідою США. Усі живі заручники були звільнені. Однак Ізраїль зберіг контроль приблизно над 70 % території Гази, а гуманітарна ситуація залишається важкою. За даними місцевої влади, з початку війни загинули понад 73 тисячі палестинців. Економіка анклаву практично знищена: безробіття перевищує 70 %, більшість будівель зруйновано або пошкоджено.
На Західному березі картина інша, але не менш напружена. Палестинська адміністрація контролює окремі анклави, а Ізраїль — зони безпеки та поселення. У 2025–2026 роках зафіксовано зростання насильства поселенців і військових операцій. Палестинське населення на Західному березі та в Східному Єрусалимі становить близько 3,4 мільйона осіб, у Газі — близько 2,1 мільйона (дані на кінець 2025 року, pcbs.gov.ps).
Економіка, культура та повсякденне життя
Палестинська економіка залежить від ізраїльських дозволів на роботу, митних зборів і міжнародної допомоги. Після 2023 року ВВП територій упав на десятки відсотків. 2025 року спостерігалося скромне зростання на 3–4 %, але це лише відскок від дна. Безробіття на Західному березі тримається близько 29 %, у Газі — катастрофічне. Багато сімей виживають за рахунок грошових переказів і гуманітарних пайків.
Культурне життя, попри все, триває. У Рамаллі працюють театри та університети, у Наблусі печуть легендарний кнафе, а в Хевроні досі сперечаються про право на печеру Патріархів. Єрусалим залишається серцем конфлікту: Старе місто розділене на квартали, і кожен камінь несе пам’ять тисячоліть. Євреї моляться біля Стіни Плачу, мусульмани — у мечеті Аль-Акса, християни — у Храмі Гробу Господнього. Це місто неможливо поділити лінійкою.
За моїм досвідом спілкування з людьми по обидва боки роздільних бар’єрів, найсильніші емоції викликає не політика, а звичайні речі: можливість спокійно доїхати до роботи, відправити дитину до школи без страху і просто відчути себе господарем своєї землі.
Міжнародне визнання та пошук рішень
До 2026 року Державу Палестина визнано приблизно 157 країнами-членами ООН. У вересні 2025 року до них приєдналися Велика Британія, Франція, Канада та низка інших європейських держав. Ізраїль визнано 163 країнами. Повне членство Палестини в ООН блокується в Раді Безпеки.
Класична формула «дві держави для двох народів» і досі залишається офіційною позицією більшості світових столиць. Однак на землі реальність усе далі відходить від неї. Ізраїльські поселення на Західному березі роблять територіальну цілісність майбутньої палестинської держави дедалі примарнішою. ХАМАС, хоча й заявив 2026 року про готовність передати цивільне управління технічному комітету, зберігає зброю та вплив.
- Формула «дві держави» передбачає кордони 1967 року з обміном територіями та Східним Єрусалимом як столицею Палестини.
- Альтернатива «однієї держави» з рівними правами для всіх громадян поки не має широкої підтримки жодної зі сторін.
- Конфедерація або економічний союз обговорюються експертами, але потребують довіри, якої зараз майже немає.
Міжнародна спільнота продовжує надавати гуманітарну допомогу та намагається утримати крихке перемир’я. Однак без розв’язання питань безпеки, біженців і поселень будь-яка угода ризикує залишитися паперовою.
Земля, яку ділять палестинці та ізраїльтяни, надто мала для ненависті й надто священна, щоб стати просто полем бою. Кожен новий день приносить і нові втрати, і нові спроби знайти слова, які зможуть замінити кулі. Історія ще не закінчена — вона пишеться просто зараз, у будинках Рамалли та Тель-Авіва, у таборах біженців і в кабінетах дипломатів.
