Шахед-136 — це іранський баражуючий боєприпас великої дальності, який став одним із наймасовіших і доступних інструментів дальнобійних ударів у конфліктах XXI століття. Проста дельтоподібна конструкція зі штовхаючим гвинтом, поршневим двигуном і корисним навантаженням до 90 кілограмів вибухівки дає йому змогу долати сотні й тисячі кілометрів, уражуючи цілі в глибокому тилу супротивника. У російському застосуванні під назвою «Герань-2» цей апарат став символом нової асиметрії: дешевий засіб масового виробництва проти дорогих систем протиповітряної оборони.
Його значення виходить далеко за межі однієї війни. Масові запуски сотнями одиниць за ніч, еволюція бойових частин із посиленим запалювальним ефектом, поява реактивних версій і спроби інтеграції додаткових корисних навантажень демонструють, як одна інженерна ідея здатна змінити економіку та тактику повітряних операцій. Для початківців це наочний приклад того, як відносно проста машина з цивільними компонентами в основі перетворюється на стратегічний фактор. Для просунутих читачів — привід замислитися про майбутнє низкозатратних дальнобійних систем, вразливість традиційних ППО та швидке поширення технологій по всьому світу.
Технічний вигляд та інженерна філософія
Зовні Шахед-136 виглядає непримітно: фюзеляж завдовжки близько 3,5 метра, розмах трикутного крила 2,5 метра, стартова маса близько 200 кілограмів. Корпус зібрано з композитних матеріалів з елементами, що знижують помітність у радіолокаційному діапазоні. Двигун — двотактний поршневий MADO MD-550 потужністю 50 кінських сил, клон німецького Limbach L550E. Саме він дає характерний «мопедний» звук, який чутно за кілометри і став неофіційною візитівкою апарата в небі над Україною.
Крейсерська швидкість тримається в межах 150–185 км/год, висота польоту — від 60 метрів до 4000 метрів. Заявлена дальність варіюється від 1000 до 2500 кілометрів залежно від навантаження та версії. Наведення в базовій іранській конфігурації — комбінація інерційної системи та супутникової корекції (GPS/ГЛОНАСС). Це дозволяє літати за заздалегідь закладеним маршрутом без постійного зв’язку з оператором. Російські модифікації додали вдосконалені антени, елементи волоконно-оптичного зв’язку в окремих партіях і спроби підвищити стійкість до радіоелектронного придушення.
Бойова частина еволюціонувала помітно. Спочатку — 40–50 кілограмів осколково-фугасного або термобаричного заряду. До 2025 року російські версії отримали комбіновані 90-кілограмові бойові частини типу КОФЗБЧ з кумулятивним, осколковим, фугасним і запалювальним ефектом. До складу додали порошкову суміш гідридів металів, що забезпечує температуру горіння до 3500 °C. Іранські аналоги тієї ж ваги обходяться без сильного запалювального компонента, але зберігають потужний фугасно-кумулятивний ефект. Таке навантаження за руйнівним потенціалом наближається до 250-кілограмової авіаційної бомби, особливо при влучанні в інфраструктурні об’єкти.
Від іранських полігонів до російських цехів
Розробка велася в Дослідницькому центрі авіаційної промисловості Шахед за участі компанії HESA. Перші публічні демонстрації відбулися близько 2020–2021 років. Апарат створювали як доступний засіб для Корпусу вартових Ісламської революції в умовах санкцій — альтернативу дорогим крилатим ракетам. Конструкція свідомо спиралася на комерційні та доступні компоненти: двигун, електроніку, матеріали. Це знизило собівартість до десятків тисяч доларів за одиницю.
Поставки до Росії почалися влітку-осінню 2022 року. Перші партії іранського виробництва отримали назву «Герань-2». Уже в 2023 році в особливій економічній зоні «Алабуга» в Татарстані розгорнули ліцензійне складання. Контракт передбачав передачу документації та організацію виробництва тисяч одиниць. До 2025–2026 років завод значно розширився: за супутниковими даними та оцінками аналітиків, комплекс зріс до понад 100 будівель, включно зі складальними цехами, складами та інфраструктурою. Продуктивність сягнула сотень апаратів на добу в пікові періоди, хоча реальні цифри коливаються залежно від комплектації та наявності компонентів. Собівартість при цьому впала з початкових 200–370 тисяч доларів за одиницю до рівня близько 20–70 тисяч доларів.
Локалізація російських версій сягнула високого рівня — до 70–90 % компонентів за різними оцінками. Частину електроніки та двигунів замінили китайськими та власними аналогами. Паралельно розвивалося виробництво в інших точках, включно з можливими потужностями в Іжевську. Це дозволило Росії різко наростити інтенсивність застосування: місячні обсяги запусків в окремі періоди 2025–2026 років сягали тисяч, включно з ударними «Геранями» та хибними цілями для насичення ППО.
Бойове застосування та тактична еволюція
Перші підтверджені епізоди використання Шахедів-136 стосуються операцій іранських проксі на Близькому Сході — зокрема, хуситів в Ємені проти саудівських об’єктів. Апарати показали здатність долати ешелоновану ППО завдяки низькій висоті, малій швидкості та масовості. У 2024 році Іран застосовував їх в ударах по Ізраїлю та цілях у регіоні Перської затоки в рамках операції «Правдиве обіцяння».
Головною ареною стала Україна. З вересня 2022 року російські війська регулярно запускають десятки й сотні таких дронів у комбінованих ударах з крилатими ракетами та балістикою. Цілі — енергетична інфраструктура, військові об’єкти, склади, іноді житлові райони. Низька вартість дозволяє вести «війну на виснаження» ППО: навіть при перехопленні 80–95 % апаратів решта проривається і завдає шкоди. Українські сили адаптувалися — мобільні вогневі групи з великокаліберними кулеметами та зенітними установками, посилення РЕБ, вибіркове застосування дорогих ракет лише по найбільш небезпечних цілях. Тим не менш обсяг загрози залишається високим.
До 2025–2026 років тактика ускладнилася. До складу хвиль включають більше хибних цілей, змінюють маршрути, використовують нічний час. З’явилися версії з посиленими бойовими частинами, здатними викликати сильні пожежі на підстанціях і складах. Окремі партії оснащували додатковими елементами — від касетних мін до експериментальних корисних навантажень. Реактивні модифікації (Geran-3 / Shahed-238) літають у 2–3 рази швидше базової версії, на більших висотах і становлять уже інший ступінь загрози для перехоплювачів.
Нові грані та перспективи
Російські інженери активно експериментують. Зафіксовано випадки встановлення важчих бойових частин, інтеграції елементів для мінування, спроби створення «носіїв» для менших FPV-дронів. Реактивні версії вимагають іншого підходу до перехоплення — звичайні зенітні гармати та дешеві ракети справляються гірше, потрібні швидкісніші засоби або вдосконалена РЕБ.
Для початківців важливо розуміти головне: Шахед-136 — не «непереможна» зброя. Його легко виявити візуально та на радарах за певних умов, звук видає заздалегідь, а проста конструкція робить його вразливим для відносно дешевих засобів ураження. Ефективність досягається саме масовістю та низькою ціною. Один перехоплений дрон коштує супротивнику десятки тисяч доларів, а система ППО витрачає в рази більше на кожну ракету.
Для фахівців цікавіше інше. Цей апарат наочно показав, як швидко можна масштабувати виробництво низкозатратних дальнобійних засобів в умовах санкцій. Він прискорив гонку між засобами нападу та оборони: з’явилися нові мобільні групи, дрони-перехоплювачі, вдосконалені РЕБ-системи. Паралельно аналогічні проєкти розвивають і інші країни — від копіювання конструкції до створення власних аналогів.
Виробництво в «Алабуга» продовжує розширюватися, з’являються нові модифікації, а сам концепт баражуючого боєприпасу великої дальності вже вийшов за межі одного конфлікту. Шахед-136 та його спадкоємці стали частиною глобального ландшафту: їхні копії та аналоги обговорюють у різних арміях, а тактику масових запусків вивчають і адаптують. Проста ідея — довгий політ, точне влучання, низька ціна — продовжує змінювати уявлення про те, якою може бути повітряна війна в найближчі роки.
