Малокатеринівка — це невелике селище на лівому березі колишнього Каховського водосховища в Запорізькому районі Запорізької області України, засноване 1775 року колишніми запорозькими козаками. Сьогодні воно розташоване за кілька кілометрів від лінії бойових дій, переживаючи водночас важкі руйнування та несподіване відродження природи на місці висохлого «моря».
Тут колись точилася тиха прибережна життя з пляжами, садовими масивами та кінним спортом, а тепер вулиці порожніють, будинки стоять з вибитими вікнами, а замість гладі води росте молодий ліс. Селище зберігає пам’ять про козацькі слободи, війни XX століття та сьогоднішню стійкість тих, хто залишається.
Його історія — це шлях від Краснокутівки до сучасної Малокатеринівки, де кожен камінь і кожен порожній двір розповідають про зміни, які неможливо стерти.
Географічне положення та природні особливості
Малокатеринівка розкинулася на лівому березі Дніпра в тому місці, де колись у Каховське водосховище впадала річка Конка (Кінська). Координати центру — приблизно 47°39′ північної широти та 35°15′ східної довготи. Висота над рівнем моря — близько 45 метрів, площа території за різними оцінками коливається від 2 до 20 квадратних кілометрів залежно від урахування прилеглих садових масивів.
До червня 2023 року селище фактично жило біля краю великого штучного моря. Мешканці купалися на місцевому пляжі, брали воду для поливу та господарства просто з водосховища. Поруч проходила залізниця, станція якої раніше називалася Канкринівка, а з 2013 року — Історична. До обласного центру Запоріжжя — всього 18–20 кілометрів дорогою чи рейками.
Після руйнування Каховської ГЕС вода відійшла. На місці гладкої поверхні з’явилося оголене дно, яке за три роки перетворилося на зелені зарості. Місцеві кажуть, що ліс уже вищий за людський зріст. Річка Конка обміліла, місцями пересохла. Це змінило не лише краєвид, а й увесь уклад життя: технічну воду тепер підвозять, а приватні свердловини стали головною надією.
Прибережні садові товариства, яких тут близько дев’ятнадцяти, раніше були місцем літнього відпочинку запоріжців. Сьогодні багато ділянок стоять занедбаними, а ті, хто все ж приїжджає, роблять це короткими наїздами, ризикуючи під обстрілами.
Історія заснування та розвитку
1775 року, одразу після ліквідації Запорозької Січі, на місці старих козацьких зимівників виникла державна слобода Краснокутівка. Сюди прийшли колишні запорожці та селяни-втікачі. Назва походить від урочища Красний Кут біля виходу Конки в плавні.
Вже 1777 року слободу передали князю Григорію Потьомкіну, а той — своїй племінниці графині Катерині Скавронській. Селище перейменували на Малу Катеринівку, щоб відрізняти від сусідньої Великої Катеринівки (майбутнього Кушугума). Згодом, у XIX столітті, землі побували у володінні графа Канкрина, і станція отримала його ім’я.
1794 року сюди переселили частину селян із села Турбаї Київського намісництва. Мешканці активно брали участь у грудневому збройному повстанні 1905 року в Олександрівську. Радянська влада прийшла в січні 1918-го. Статус селища міського типу Малокатеринівка отримала 1938 року.
Під час Другої світової війни селище перебувало під німецькою окупацією з 1941 по 1943 рік. 14 жовтня 1943-го розвідувальна рота 5-ї гвардійської мотострілецької бригади звільнила населений пункт. У боях загинули десятки радянських воїнів; їхні останки лежать у братській могилі. На фронтах воювали 340 місцевих жителів, 150 із них не повернулися.
1978 року Президія Верховної Ради УРСР уточнила російське написання назви — з «Малоєкатеринівка» на «Малокатеринівка». Після адміністративної реформи 2020 року селище увійшло до Кушугумської селищної громади. А 26 січня 2024 року, згідно із законом про дерадянізацію, статус селища міського типу скасували, і Малокатеринівка стала звичайним селищем.
Населення: від зростання до вимушеного відтоку
До війни Малокатеринівка була типовим приміським селищем зі стабільним населенням. Ось як змінювалася чисельність жителів за офіційними даними:
| Рік | Чисельність населення | Примітка |
|---|---|---|
| 1959 | 2887 | Післявоєнне відновлення |
| 1979 | 3240 | Пік радянського періоду |
| 1989 | 3041 | Перепис |
| 2001 | 3297 | Перепис населення України |
| 2016 | 3413 | Оцінка |
| 2022 | 3292 | До повномасштабного вторгнення |
Дані таблиці базуються на матеріалах української та російської Вікіпедії, а також Енциклопедії сучасної України. Станом на 2025–2026 роки постійних жителів залишилося, за різними оцінками, від кількох десятків до двохсот осіб. Багато сімей з дітьми виїхали через постійні обстріли та близькість фронту (5–12 кілометрів). У громаді загалом залишається близько 12 тисяч осіб, включно з переселенцями, але саме Малокатеринівка опинилася найвразливішою точкою.
За переписом 2001 року майже 90 % населення вважали українську мову рідною. Сьогодні мовне питання відійшло на другий план перед питанням виживання.
Економіка та повсякденне життя до війни
Основу господарства становило сільське господарство. Третє відділення овоче-молочного радгоспу «Кушугумський» обробляло майже 1800 гектарів землі, з них понад 1300 — ріллі, частина — зрошувана. Вирощували овочі, зернові, тримали худобу. Працював м’ясокомбінат, агрофірма «Таврія», кінно-спортивний комплекс «Centaur».
У селищі були школа (навчально-виховний комплекс «Мрія»), дитячий садок, будинок культури, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, стадіон. Народний хор «Тавричанка» сім разів виступав у телепрограмі «Фольк-music». Життя текло розмірено: вранці — на роботу чи в сад, увечері — до води.
Після 2022 року більшість підприємств зупинилися або працюють в урізаному режимі. Магазини відкриваються уривками. Воду та продукти підвозять волонтери та комунальні служби. Багато будинків пошкоджено: за оцінками місцевої влади на осінь 2025 року зруйновано 40–50 % житла, пошкоджено до 80 %.
Війна та її слід на вулицях
Перший артилерійський удар по житлових кварталах припав на 17 квітня 2022 року. Відтоді обстріли стали регулярними. Особливо важкими були атаки касетними боєприпасами в травні 2023-го, ракетні удари S-300 влітку того ж року, авіабомби та FPV-дрони 2024–2025 років.
20 серпня 2024 року снаряд влучив у кафе біля дитячого майданчика: загинув 15-річний хлопець, постраждали кілька підлітків. У серпні 2025-го чотири авіаудари за одну ніч залишили без житла десятки сімей. До жовтня 2025 року селище описували як майже стерте з лиця землі в окремих районах.
Місцеві жителі навчилися жити за звуком «цукорка» — приладу, який сигналізує про наближення дронів. Вікна часто тримають відчиненими, щоб чути небо. Евакуація дітей з батьками стала обов’язковою з листопада 2025 року, але деякі сім’ї все одно залишаються — або тому, що немає куди їхати, або тому, що не можуть покинути дім.
У червні 2026 року керованою авіабомбою знищили дитячий садок «Рукавичка». Це стало ще одним ударом по й без того порожніючому селищу.
Екологічне відродження після Каховської катастрофи
Руйнування греблі 6 червня 2023 року позбавило Малокатеринівку головного джерела води та звичного краєвиду. Але природа почала повертати собі Великий Луг — історичну заплаву Дніпра, яку затопили в 1950-х. На оголеному дні виросли верби, тополі, очерет. З’явилися болотні птахи, а в решті проток знову помітили осетрових.
Вчені попереджають: у донних відкладах накопичилося понад 80 тисяч тонн важких металів. Це «токсична бомба сповільненої дії». Водночас для багатьох місцевих жителів зелений ліс на місці колишнього моря став символом того, що життя сильніше за руйнування.
Сьогодні Малокатеринівка — це водночас рана та надія. Селище, яке пам’ятає козацькі часи, радянські п’ятирічки та тихі літні вечори біля води, зараз вчиться виживати в нових умовах. Його вулиці порожні, але пам’ять про них жива в розповідях тих, хто колись тут народився і все ще називає це місце домом.
