Завод Мотор Січ у Запоріжжі — це не просто промисловий майданчик, а живий символ українського авіадвигунобудування, який за понад століття пройшов шлях від ливарного цеху до виробника двигунів для важких транспортних літаків і бойових вертольотів. Його турбіни піднімали в небо Ан-124 «Руслан», Ан-225 «Мрія» та сімейство Мі-8/Мі-17, а промислові установки працювали на газових родовищах десятків країн. Сьогодні підприємство, яке перейшло під державний контроль, переживає етап часткової релокації та докапіталізації, залишаючись стратегічним активом оборони.
Головне, що вирізняє завод Мотор Січ, — унікальна лінійка газотурбінних двигунів, які десятиліттями формували основу вертолітного парку пострадянського простору й досі обслуговуються. У 2024 році виручка становила близько 9,19 млрд грн при чистому прибутку 250–280 млн грн, а в 2025–2026 роках держава збільшила статутний капітал більш ніж на 524 млн грн спеціально для дублювання та перенесення потужностей у безпечніші регіони. Це дає змогу зберегти компетенції навіть під ударами та забезпечує виконання оборонних замовлень у цілодобовому режимі.
Саме поєднання історичної глибини, технологічної самобутності та сучасної адаптивності робить завод Мотор Січ ключовим гравцем, про якого варто знати як інженеру, так і звичайному читачеві, що цікавиться промисловістю України.
Як починався шлях: від чавунного лиття до першого авіамотора
У 1907 році в Олександрівську (нинішнє Запоріжжя) на території колишньої менонітської колонії Шенвізе з’явився невеликий завод сільськогосподарського машинобудування. Там відливали чавун і мідь, виготовляли інструменти та механізми для полів. Ніхто тоді не припускав, що через дев’ять років цехи перемикнуться на авіацію. У грудні 1915 року підприємство викупило акціонерне товариство «Дюфлон, Константинович і К°» («Дека»), і вже в листопаді 1916 року зібрали перший шестициліндровий двигун водяного охолодження «Дека» М-100.
Відтоді завод почав випускати поршневі мотори — М-6, М-11, М-22, М-85, М-86, М-87, М-88, АШ-82ФН, АШ-62ІР та АІ-26В. Їх встановлювали на літаки Першої світової, а потім і на машини міжвоєнного періоду. У радянські роки підприємство змінило безліч назв: «Більшовик», завод № 29, Запорізький моторобудівний завод імені Баранова, ВО «Моторобудівник». Кожен етап додавав нові компетенції. У 1953 році розпочалася ера газотурбінних двигунів із випуску РД-45 і РД-500. Потім з’явилися турбогвинтові АІ-20 (1957) та АІ-24 (1962) конструкції Олександра Івченка — справжні робочі конячки, які й досі обертають гвинти Ан-24, Ан-26 та Ан-30.
За моїм досвідом вивчення архівних матеріалів, саме перехід від поршневих до газотурбінних агрегатів став поворотним. Завод навчився працювати з високими температурами, точними допусками та складними системами керування. До кінця радянського періоду тут випускали двигуни для важких транспортних літаків і практично всіх середніх вертольотів. У 1995 році підприємство стало акціонерним товариством «Мотор Січ», а в 1990-ті — 2000-ті роки активно виходило на експорт, постачаючи продукцію більш ніж у сто країн.
Серце заводу: лінійка авіаційних і промислових двигунів
Завод Мотор Січ завжди славився широтою асортименту. Тут створювали й серійно виробляли турбореактивні двоконтурні, турбогвинтові, турбовальні та допоміжні силові установки. Найвідоміші — сімейство ТВ3-117 та його модифікації, включно з ВК-2500. Ці двигуни стояли на Мі-8МТ/МТВ, Мі-17, Мі-24/35, Мі-28, Ка-27, Ка-29, Ка-32, Ка-50 та Ка-52. За оцінками фахівців, було випущено понад 25 тисяч екземплярів сімейства ТВ3-117 із загальним нальотом понад 16 мільйонів годин.
Для важких вертольотів Мі-26 створили Д-136 — один із найпотужніших турбовальних двигунів у світі. На транспортній авіації працювали Д-18Т (Ан-124 і Ан-225), Д-36 (Як-42, Ан-72/74) та сучасніші Д-436 (Ан-148, Ан-158, Бе-200). Турбогвинтові АІ-20 та АІ-24 й досі залишаються затребуваними на регіональних лініях. Допоміжні установки АІ-9 та АІ-9В забезпечують запуск і електроживлення на землі.
Паралельно завод розвивав наземний напрямок. Газотурбінні приводи Д-336 та АІ-336 потужністю від 6,3 до 10 МВт ішли в газоперекачувальні агрегати та електростанції. Пересувні ПАЕС-2500 працювали у віддалених районах, а блочно-транспортабельні ЕГ-6000 забезпечували енергопостачання промислових об’єктів. Навіть товари народного споживання — мотоблоки, човнові мотори — виходили під брендом «Мотор Січ» і користувалися попитом завдяки надійності авіаційних технологій.
| Двигун | Тип | Основні застосування | Особливості |
|---|---|---|---|
| ТВ3-117 / ВК-2500 | Турбовальний | Мі-8, Мі-17, Мі-24, Ка-52 | Висока надійність, масове виробництво |
| Д-136 | Турбовальний | Мі-26 | Один із найпотужніших у класі |
| Д-18Т | Турбореактивний двоконтурний | Ан-124, Ан-225 | Тяга понад 23 тонни |
| Д-436 | Турбореактивний двоконтурний | Ан-148, Бе-200 | Сучасний регіональний двигун |
| АІ-20 / АІ-24 | Турбогвинтовий | Ан-12, Ан-24, Ан-26 | Довговічність, простота обслуговування |
Дані таблиці базуються на інформації Вікіпедії та галузевих оглядів. Після таблиці варто зазначити: кожна модель проходила багаторічне доведення, сертифікацію та накопичення експлуатаційного досвіду. Це не просто «залізяки», а результат роботи кількох поколінь конструкторів і робітників.
Націоналізація, геополітика та випробування війною
У 2000-ті роки завод Мотор Січ активно співпрацював із російськими вертолітними заводами. Частка поставок на російський ринок одного часу сягала 50 відсотків. У 2011 році підписали великий контракт із «Вертольотами Росії» на постачання до 270 двигунів щороку. Після 2014 року військово-технічна співпраця з Росією припинилася, і підприємство переорієнтувалося на інші ринки, включно з Китаєм і країнами Азії.
Спроби китайських інвесторів (Skyrizon) придбати контрольний пакет викликали жорстку реакцію. У 2021 році РНБО ухвалило рішення про націоналізацію, суд арештував акції, а в 2022 році підприємство остаточно перейшло під управління Міністерства оборони. Колишнього багаторічного керівника В’ячеслава Богуслаєва затримали за обвинуваченням у колабораційній діяльності. У 2024–2025 роках конфіскували пов’язані активи, а в травні 2025-го затримали його сина в Європі.
Війна додала фізичних випробувань. Завод неодноразово потрапляв під ракетні та бомбові удари, зокрема комбінований удар 8 січня 2025 року. Незважаючи на це, виробництво й ремонт продовжувалися. У серпні 2023 року під управління Мотор Січ передали Вінницький авіаційний завод, розширивши ремонтну базу.
У нашій практиці ми бачили, як стратегічні підприємства в умовах війни або ламаються, або стають ще більш стійкими. Мотор Січ обрав другий шлях — через державне управління та перенесення потужностей.
Релокація та докапіталізація: що відбувається в 2025–2026 роках
Наприкінці грудня 2025 року Кабінет Міністрів затвердив експериментальний проєкт із часткового дублювання та релокації виробничих потужностей заводу Мотор Січ. Суть проста й прагматична: прискорене проєктування нових об’єктів у безпечніших регіонах, спрощене підключення до комунікацій, створення допоміжної інфраструктури. Міністр оборони підкреслював, що це дасть змогу виконувати державні оборонні контракти в режимі 24/7.
У січні–лютому 2026 року підприємство провело додаткову емісію акцій номінальною вартістю 524,54 млн грн. Статутний капітал зріс із 280,53 млн грн. Кошти спрямовано саме на релокацію, нове будівництво, реконструкцію та ремонт інфраструктури. За даними відкритих реєстрів, у 2024 році виручка сягнула 9,19 млрд грн, чистий прибуток — близько 250–280 млн грн. Штат скоротився порівняно з довоєнними 20–27 тисячами, але ключові компетенції збережено.
Зараз завод Мотор Січ активно працює в сфері ремонту та модернізації двигунів власного й стороннього виробництва, обслуговує редуктори, підвищує ресурс. На офіційному сайті підкреслюється комплексний підхід: від діагностики до продовження терміну служби. Це особливо важливо, коли нові поставки обмежені, а наявний парк потребує підтримки.
Для новачків корисно розуміти: підприємство більше не приватна імперія однієї людини, а державний актив, вбудований в оборонно-промисловий комплекс. Для просунутих читачів цікава технологічна наступність — багато рішень 1970–80-х років і досі конкурентоспроможні завдяки модернізаціям.
Практична цінність і місце в світовій авіації
Двигуни заводу Мотор Січ десятиліттями забезпечували незалежність авіації багатьох країн від західних постачальників. Їхня сильна сторона — простота обслуговування в польових умовах, висока ремонтопридатність і здатність працювати в екстремальних кліматах. Слабка — залежність від старої елементної бази та необхідність постійного оновлення.
Сьогодні підприємство пропонує послуги модернізації, які дозволяють продовжувати життя наявним машинам. Для операторів парку Мі-8/Мі-17 чи Ан-24 це прямий шлях до зниження витрат. Для держави — збереження критичної компетенції в умовах, коли імпорт ускладнений.
У списку того, що робить завод унікальним, можна виокремити:
- Повний цикл — від розробки й серійного виробництва до ремонту та сервісного супроводу в експлуатації.
- Досвід роботи з газотурбінними установками як авіаційного, так і наземного застосування, що дає гнучкість у диверсифікації.
- Накопичений парк документації та оснастки, який дозволяє швидко відновлювати виробництво навіть після пошкоджень.
- Інтеграцію з іншими українськими підприємствами, наприклад Вінницьким авіазаводом, що створює синергію в ремонті.
Після такого переліку стає зрозуміло: йдеться не про музей радянської техніки, а про живий організм, який адаптується. Релокація 2025–2026 років — це не втеча, а усвідомлений крок до розподіленого виробництва, стійкого до ударів.
Завод Мотор Січ продовжує писати свою історію. Турбіни, створені тут, і досі крутяться в небі та на землі, а нові потужності, які зараз проєктуються, мають забезпечити, щоб це продовжувалося й надалі.
